Тривожна ніч - Петро Володимирович Угляренко

— А через Наталю. Хіба не намовляла тебе проти Геннадія?

— Наталі я не бачила. Хотіла зайти вчора, але… — знічено поглянула на Віктора. — Де вона? Усе ще не приїхала?

— Приїхала… Та десь заблукала. Сам її чекаю. Гостя ж маємо. Наталии давній приятель, знайомся.

Проти знайомства Віктор нічого не мав і легенько потис її руку. Зрозумів що вчора, коли її бачив на набережній, вона йшла до Мушників, та він мимоволі її налякав, аж повернулася додому.

Павло подав дівчині стільця.

— Хочу попередити тебе, Вероніко, що не любить Наталя Геннадія. Погрожує, що вона не дозволить, аби ви зустрічалися.

Дівчина розгублено знизала плечима — мовляв, нащо тепер ця розмова, хіба іншим разом не матимуть часу? У кімнаті — чужий чоловік… Павло ж невгавав:

— Ти мені не віриш?

— Не лякай мене, Павле.

— Хіба я такий, що можна налякатися?

— Не такий… Але мені, здається, що ти тепер п'яний.

Тоді Павло рвучко смикнувся до Віктора:

— Вікторе… А втім, я дійсно п'яний. Я напився ще в суботній вечір. Так напився, що й не пам'ятаю — лише думаю, що я натворив. Ти бачила двері? То, мабуть, я їх попоров… І замок зламав… Бо Наталя п'яного не хотіла впустити в квартиру.

— Що ти говориш, Павле? — видивилась на нього Вероніка. — Ти що це — серйозно?

— Бачу, поглядаєш із подивом на Віктора. Але чому округлюєш очі, як дивишся на мене?

Дівчина хитнула головою, відвернулася. А краєчком ока зиркнула на Віктора.

«Втече!» — боявся Віктор і поспішив відвести від неї нападки Павла. Стиха сказав Павлові:

— Схожа на Наталю…

Той теж притишив голос:

— Чого б не була схожа — сестра її, ні?

— Рідна?..

Павло — до Вероніки:

— Де ж Наталя? Я думав, ти знаєш… Цілий день чекаю, вартую квартиру. Навіть на роботу не ходив. Де запропастилася?..

Віктор знову стиха:

— Сусіди нічого тобі не казали?

З відповіддю Павло не поспішав.

Лейтенант нетерпляче переступив з ноги на ногу, міркуючи: цікаво виходить — злочинець, убивця поводиться, як слідчий, ходить по кімнаті, а він, Віктор, лиш ніяковіє… При Вероніці губить думку і, боячись, що каже щось не так, уже навіть притишує голос. Але ж це те, це саме те, що треба спитати! І мовив голосніше:

— А справді, сусіди щось повинні знати… Павло зупинився, поглянув сердито:

— Сусіди! Вони тепер тікають від мене, як чорт від ладану! Не бачу? Бояться, напевне, що я і їм порубаю двері…

— Ну, знаєш, Павле, не базікай… — зупинив його Віктор і глянув на дівчину. — Можна подумати, що ти і справді нализався.

— Не любиться — не слухай!

— Не за тим сюди прийшов.

— Не за тим, я знаю. Сподівався, що мене не буде, одну її застанеш. Чи так? Недаремно я тоді, в суботу, мусив перед нею стати на порозі і заступити їй дорогу! Я відчував… — Павло кричав і поспішав, аби ніхто йому не перешкодив. — Дурень, тільки тепер здогадався, що я був правий. Жалів її, готовий був забути, як звивалася, щоб вислизнути в двері! Змія! О змія!

Замахав руками, скуйовдив волосся, почав задихатися.

Вероніка поспішила на кухню — їй стало незручно.

Віктор знову бачив усе чітко. Зразу зміркував: негідник, він хоче виправдатися перед своєю свідомістю! Чи, відчувши, що тоне, тягне на дно і свого суперника? Дрібненька душа. Ну, як могла Наталя такого любити, бути йому вірною? Так, Павлова совість неспокійна. Бо чим інакше пояснити його зухвалу поведінку? Руки мимоволі стислися в кулаки — зараз би підскочити і з усієї сили дати йому в пику! Щоб занімів, не плескав язиком і не прискав слиною. Що собі подумала Наталина сестра? От негідник… Стримав себе Віктор — знав, що він ніколи нічого не доможеться, якщо не навчиться як слід володіти собою! Ситуація складна, але хіба в майбутньому не буде ще складніших випадків? Можливо, ще в скрутнішому становищі опиниться… Отак собі розміркував і трохи заспокоївся. І все ж запитання поставив різко, прямо:

— Значить, ти підняв на неї руку з ревнощів?

Павло аж підскочив:

— Яке твоє діло? Що я зробив такого, що скоїв?

— Страшний злочин скоїв, — Віктор раптом відчув повний спокій.

— Ніякий я не злочинець, чуєш?

— Злочинець і жорстокий, немилосердний, Павле. Ти ж її убив!

Павло вирячив від здивування очі:

— Убив? Кого? Наталю?

— Так, Наталю, дружину свою.

— Не говори дурниці! Ти що — бачив?

— Бачив! І прийшов я до тебе сьогодні зовсім не гостем, Павле. І не «котиком», як ти собі гадаєш. «Котиком» я ніколи не був, хоч любив Наталю. Я прийшов до тебе… І не Віктором, а лейтенантом Погоріляком, слідчим міліції.

У широко відкритих Павлових очах Віктор тепер дійсно побачив безумство. Злякався, щоб раптом у сліпій безтямі той знову не накоїв якоїсь біди — як не з кимось іншим, то із самим собою. Але Павло сів і несподівано спокійно, з надією спитав:

— Правду кажеш — Наталя убита?

Віктор не відповів. Він перейшов до допиту.

— Коли ти в суботу вернувся додому?..

— По роботі…

— Мені треба точно…

— Ну, короткий день. Правда, я трохи раніше вийшов. Було не до роботи…

— Через анонімку? Значить, зібрався йти додому зразу ж, як прочитав листа?

— Правда, — несподівано погодився Павло. — Розлючений був, але ж я не вбивав! Ми з нею посварилися, бо вона хотіла піти до кравчихи, а я не пускав. Я був певний, що вона обманює і йде на побачення. Став на дверях, заступив дорогу…

— Потім вистрілив.

— З чого вистрілив?

— З нагана.

— Якого нагана? Що ти кажеш, Вікторе?

— А відбитки пальців на нагані. — Віктор не встиг сказати, що хотів, бо у дверях побачив Вероніку. Побачив, як дівчина смертельно поблідла, захиталася і почала падати. Кинувся підтримати, але вона рвучко його відштовхнула і заволала на весь голос:

— Наталю?! Сестричко!..

Кликала Вероніка Наталю і ридала: зрозуміла, що її немає й ніколи вже не буде. Ой, нема Наталі, з ревнощів Павло її убив!.. Не кричала більше, відразу замовкла. Сили не було, аби кричати, і голос невідомо де пропав; здавалося, у грудях не було повітря. Лише рясні сльози горошинками покотилися з очей. Падали на підлогу.

Павло ж очманіло дивився навколо, немов не міг збагнути, що діється. Лише час від часу повторював:

— Люди! Не обманюйте мене! Навіщо ви мене обманюєте?

— Сам ти себе обманюєш, — зауважив Віктор.

— Але я нічого не пам'ятаю, друже!

— Значить, у безпам'ятті й на курок натиснув?

— У безпам'ятті… Відколи я отримав анонімку — весь час був у нестямі… Але я Наталю не