Тривожна ніч - Петро Володимирович Угляренко
Вирішила — подзвонить Геннадію, нехай потурбується за братову квартиру. Хто ж іще? Тепер може лишити гуртожиток, переселитися сюди. Продовжила в думці: доки Павло не вернеться, не відбуде кару… Не допускала й думки, щоб Павла засудили на смерть. Та все одно більше в цій квартирі Павлові не жити — не матиме спокою ні вдень, ні вночі.
У кімнаті було прохолодно, а Вероніці здавалося, що, мабуть, ще ніколи тут не було так пусто. Навіть віє пусткою, ніби хата прочинена наскрізь. Дівчина поспішила зателефонувати. Набрала номер гуртожитку і почала просити чергову, щоб визвала Геннадія. А з коридора почулося:
— Віко, я вже тут.
Вона собі подумала на офіцера міліції, що відвів кудись Павла і вже повернувся. Напевне ж офіцер, хоч бачила його у цивільному. Власне, тому й збагнула, що не простий міліціонер. Положила трубку, насторожено виглянула з кімнати:
— Ти?!
— Як бачиш… Ось приніс новий замок. Ти вже, бачу, знаєш, що тут сталося…
Геннадій замовк, хоча був збентежений. Ремонтував двері, але відчувала, щось хоче їй сказати, повідомити. Що би його інакше хвилювало, адже до Наталі він завжди був холодний, як і вона до нього. Згадала Павлів натяк: хотіла їй Наталя щось повісти. Про нього, Геннадія. Чи попередити — аби була обачна? Геннадій бо лихий, як і Павло? Про це вона казала їй не раз, але Павла хвалила, що ліпшого немає. А ним, Геннадієм, лякала, мовляв, бережися, бо той може вдарити ножем.
Схопилася руками за груди, тяжко стала дихати. Геннадій відразу затурбувався:
— Що з тобою?
— Нічого… Нічого.
— Не кажи — на тобі не видно лиця.
— Нічого! — закричала, і обличчя почало легенько рожевіти.
Великі, набряклі Геннадієві руки, здалися їй грубими, страшними. Хлопець знизав плечима:
— Дивачка.
— Сам дивак! — трохи відступивши, відтяла Вероніка. — Не дивися так, не смій!
— А як мені дивитися?
— Не лякай мене.
— Тебе хіба злякаєш? — несподівано похмуро заговорив Геннадій. — Ти ж не така й безвинна, яку вдаєш із себе.
— Не маю я бажання виясняти твої підозріння. Відступися, відпусти мене. Хіба ти не бачиш — сама я не своя, не знаю, що говорю?..
— Спішити тобі нікуди… Що ти тут знайшла?
— Нічого.
— А що шукала?
— Теж нічого. Думала, Наталя приїхала з відрядження…
— Наталя вже на другому світі.
— Звідки мені то було знати?
— Сестра ж…
— Тоді не запитуй, що я тут роблю!
— Гаразд, де Павло? Вероніка взяла стільця, сіла:
— Знаєш, Павла забрали. Начебто він убив Наталю. Можеш цьому повірити?
— Та хіба я знаю, чому тепер вірити?
— Може, й мені не віриш?
— І тобі…
Не сподівалася почути від нього таких слів і від здивування аж стримала дихання. Потім тихо мовила:
— Що ти говориш, Геннадію? Як можеш? Павло ж твій брат.
— То що?
— Ні, ти неможливий. Що було між тобою і нею, Наталею? Чому вона так не хотіла, аби ми з тобою зустрічалися, дружили?
— А ти хіба хотіла?
— Інакше хто б змусив…
— До чого? Кажи далі.
— Зустрічатися.
— Чому ж тепер так перемінилася? Тільки побачила мене і вже позадкувала, мов від якогось злодія, убивці.
Схопилася зі стільця:
— Убивці?
Видивився на неї, помовчав, потім сумно сказав:
— Виходить, на світі усі розумні, мудрі, одна вона дурна. Нічого раз не розуміє. Що з нею балакати!
А дівчина дивилася на нього, на Геннадія — чому це він її запідозрює? Чи просто роздратований? Ще б пак, таке сталося! Треба його якось заспокоїти. Сіла знову.
— Генко, чому дратуєшся, коли ти такий же невинний, як і я?
— Не знаєш, не здогадуєшся?
— Дивно якось говориш, Геннадію, ніби справді мене звинувачуєш.
— Бо і звинувачую, коли хочеш знати.
— Звинувачуєш? У чому? Може, навіть у смерті Наталі?
Не розуміла, чого раптом скривився — щось не сподобалось йому? Але ж і їй у його словах багато що не любиться. Та й сам він сьогодні їй не до вподоби… Недоброзичливий, жорстокий. І раптом стало Вероніці дуже образливо і гірко, аж заплакала.
Геннадій відвернувся, ремонтував двері. Через Плече кинув:
— Хіба ти ще й досі не виплакалася?
Заплакала ще більше. Вона бажала співчуття, ласкавого слова, а він… Як він сміє? Мабуть, правду казала Наталя, хоч вона, Вероніка, їй не хотіла вірити. Серце таки шептало щось інше. Воно проти Геннадія не мало нічого. А тому з увагою слухала Павла, котрий радив: «Вийди за Геннадія. Може, він трошки й непутящий, але коли візьмеш його в руки, то стане, як шовковий». І слухала Павла, і не перечила, бо їй справді хотілося знати, яким би став Геннадій при ній… А тепер не треба їй ніякого Геннадія! Грубий він і все! Тільки серце знову щось шепнуло, і Вероніка запитала:
— Чому ти такий?
— Цікаво — який?
— Чужий. Геть чужий.
— А колись хіба був тобі рідний?
— Міг би стати й рідним. Якби захотів.
— Пробач!
— Того не пробачу. Може, десь пізніше, коли все минеться.
І навіть відчула — в її серці любові нема. Чи колись прийде вона до неї? Чи то дійсно вік такий настав, що любов їм необов'язкова? Чула ж бо від подруг, що любов — романтика, а у двадцятому столітті взяла верх практичність. Закохані очі, мовляв, завжди сліпі, а на світ сьогодні треба дивитися реально, ясно.
Знала Вероніка: не навчилася цієї тверезості і хтозна чи навчиться. А Геннадій, певно, з тих самих «реалістів», то чому її навчить? Змусить стати такою, як інші? Навіщо тоді серце? І краса навіщо, і все інше?
Відверталася при цьому від Геннадія, ніби очі могли її видати — сказати, що любить… Та ні, просто серце поранене болем від тяжкої втрати і обливається сльозами. А вона, Вероніка, навмисне звертається до різних думок, щоб якось забутися, відвернути себе від трагедії.
Закусила губи, зиркнула спідлоба:
— А ти бачив Наталю убитою?
— Ну, бачив…
— З ножем у грудях?
— Тьху, дурна!
Пильно позирала на Геннадія, а він, не поспішаючи, повільно дуже поліз у кишеню і вийняв листа. Так же не поспішаючи, розгорнув конверт, що був перегнутий удвоє, — певне, хотів бачити, як поведе себе Вероніка. Але вона дивилася спокійно, навіть не запитала — що це за лист у руках Геннадія. Він розсердився:
