Тривожна ніч - Петро Володимирович Угляренко

— Якщо з нього робиш якусь таємницю — таки не цікаво. Хочеш розказати — розкажи…

— А коли не хочу?

— То мовчи…

— Ні, дорога, мовчати не буду. Скажу тобі у вічі, доки не втекла…

— Чого б я втікала? Їй-богу, не знаю…

— Ні, знаєш! Добре знаєш! Тому й не питаєш, звідки я дістав цього листа.

Озирнулася навколо:

— Схаменися, ти що, божевільний?

Схопив її за руку, повів за собою. Не встигла й запручатися, як опинилися обоє у вітальні. Рвучким рухом показав на встелену килимом підлогу.

— Упізнаєш це місце, громадянко?

— Ти говориш зі мною, як слідчий.

— Бо я тепер для тебе і є слідчий!

— Не мели дурниць!

— Відповідай мені на запитання!

— Дивно, ніби від мене чекаєш якогось зізнання.

— Хочу знати правду.

— Добре, я скажу… буду відповідати, тільки не дивися на мене так страшно.

— Злякалася? Чекай, що буде далі! Злегка усміхнулася:

— Тепер звинувачуєш, потім почнеш судити? А може, мені вдасться виправдатися.

— Тепер уже нема перед ким!

— Чому?

— Не розумієш? Адже її вже нема на світі. Рвучко звела голову:

— Ти хочеш сказати, що я винна у смерті Наталі?

Замість відповіді вийняв Геннадій із конверта аркушик паперу, котрий Вероніка взяла в руки з острахом, чекаючи якоїсь недоброї для неї несподіванки. В очі зразу впало:

«Дорога моя сестричко… — зиркнула на Геннадія і знову — до листа: — Вже п'ятий рік, як я вийшла заміж, але й досі не знаю — навіщо? Ніякої радості від того не маю, бо давно зрозуміла: Павла я не люблю і, мабуть, ніколи не зможу полюбити. Хоч добрий до мене, прагне догодити…».

Тяжко зітхнула Вероніка. По змісту здогадалася, що пише Наталя. Схожий ніби й почерк. Тільки кожне слово виписано аж надто старанно, ніби й цим підкреслено, що у листі пишеться про щось дуже важливе для неї, Наталі, й вона хоче, щоб її з листа добре зрозуміли.

Геннадій поквапив:

— Читай! Чого ж ти?

«Та від того лиш дуже недобре мені на душі. Іноді так гидко, що хочеться тікати на край світу. Різні ми з ним люди. Павло зовсім звичайний, приземлений, не живе, а тліє. А мені би крила! І чого таїтися — хотіла б, щоб чоловіки на мене задивлялися, ба навіть із-за мене ставали до бійки, а я щоб сміялася, зневажала їх, знущалася над дурнями. Хіба ж бо я з моєю красою недостойна того, аби жити на світі царицею?..»

Але ж кому Наталя це пише? Якій сестричці, невже їй? Ага, ось далі називає її на ім'я:

«Не знаю, чому, Віко, вирішила розкрити перед тобою душу. Певно тому, що я дуже хочу тебе застерегти, аби була розумніша, обачніша — не зав'язала собі світу так дурно, як я. Воно, звичайно, у твоєму віці ще сниться принц на білому коні. Тому, коли прокинешся, на серці печально. Кипить, вирує душа — просить, щоб ти дала їй волю. Але ти така, що вмієш ховати і думки свої, і почуття. Це й моя біда. Не кажу я Павлові нічого. Думаю, хай краще нічого не знає, і вдаю, що я його кохаю. Але хіба грою заміниш життя, Віко?»

Зросилася потом Вероніка. Далі читати не могла, бо раптом їй здалося: посеред кімнати, не криючись від них, з'явилася зовсім роздягнена Наталя. Навіть Геннадій рушив до другої кімнати, оглядаючись, зловтішно посміхаючись. Звідки така в Наталі зухвалість? Забула все на світі, окрім себе, бо вона така, як Афродіта.

— Знаєш, — не стримався Геннадій, — якби я був слідчим…

— До чого тут слідчий?

— До того, що це — доказ! — вихопив з рук дівчини листа.

— Який?

— Таки не знаєш?

Заперечливо хитнула головою. Геннадій сів на диван, помовчав. А потім очима показав на килим і важко сказав:

— Ось тут вона лежала убита. А поряд — твій лист. І уяви — не просто на підлозі, а на м'якій, біленькій подушечці. Кому було потрібно це блюзнірство? Для кого?

— Не знаю… — стурбовано відповіла Віка. Геннадій рвучко підхопився:

— Нічого ти не знаєш! Звичайно! Бо не хочеш знати… Не прикидайся наївною, а говори прямо, що ви не поділили, на чому посварилися. Мовчиш? Тоді скажу я сам. Наталина наука, викладена у цьому листі, не пропала даром. І не поділили ви з нею полюбовника!..

— Геннадію?!

— Я сказав не все. Наталя вже й забула про цього листа, а ти хитреньким розумом подумала: чого б тепер ним не скористатися, адже такий козир, такий козир! Б'є всі її карти, і головне — чужими руками! І ти його підкинула Павлові…

— Не вигадуй! — зблідла Вероніка. — Ніколи раніше цього листа не бачила.

— Але ж лист написаний тобі!

Не могла нічого зрозуміти, тільки заперечила:

— Кажу тобі — ніколи не тримала його в руках!

— Цього не може бути!

— Може.

— Звідки ж він узявся? Літав у повітрі, доки, кружляючи, не сів прямо на подушку?

— Дурне тобі влізло в голову, Геннадію. Смішний із тебе слідчий. Подумай краще, розміркуй — як це я підкинула того листа Павлові та ще й з наміром, аби він її убив, якщо там моє ім'я. Це ж слід! Та не будь наївний…

— Ні, наївна ти сама. І листа підкинула Павлові по своїй наївності. Тоді ти керувалася одним — аби лише помститися суперниці.

Глянула на конверта — куди хоч був надісланий отой злощасний лист? Наталя написала їй на санаторій «Україна».

— У санаторії в Криму я була, це правда, але цього листа вперше бачу. Кажу щиру правду, не брешу. Порозумій — нащо то мені?

Геннадій відповів їй напівсумніваючись, ніби тільки сам себе запитував:

— Так, нащо б брехати?

Вероніка втішилася цим.

— Віриш мені, значить?

— Не знаю.

Тепер будь-що хотіла перед ним виправдатися:

— А ти постав себе на моє місце… Якщо ми з Наталею були собі суперниці, тоді чого вона відбивала від мене тебе? І не лише давніше, а й тепер — майже до останньої своєї хвилини. Павло мені казав.

І Вероніка довірливо прихилила голову до його плеча.

Важко було Геннадієві погодитися, а все-таки подумав: мабуть, він і справді погарячкував. Яка, до біса, суперниця! Вона — чесна дівчина, серйозна… Здурів від несподіванки, геть утратив розум! Коли тоді увечері зайшов за конспектами, бо перед тим забув їх на стільці, і натрапив раптом на мертву Наталю, ніби хто обухом гримнув по голові. Якщо у ній було трохи хмелю — увесь вилетів… А тут ще той лист. Схопив його, а подушку кинув