Порт у тумані - Жорж Сіменон

Луї-Здоровило вагався, похмуро поглядав на сестру, зітхав і нарешті заперечливо похитав головою.

— Йдіть на шхуну і чекайте на мене! — повторив Мегре.

— Але…

Комісар не відповів і подав знак обом своїм супутникам іти за ним до будинку капітана.

Мегре вперше бачив брата й сестру разом. Усі троє вони сиділи на кухні капітана Жоріса, де гостинно палав вогонь…

Тяга була така сильна, що в жерстяній грубці аж сичало, а інколи цей звук переходив у гучний, мов постріл, тріск.

— Дай-но мені чого-небудь випити, — сказав комісар дівчині. Вона підійшла до шафи й узяла карафку з кальвадосом та розписані чарки.

Мегре відчував, що зайвий тут. Жюлі, напевне, багато дала б, щоб лишитися наодинці зі своїм братом. А той не зводив з неї очей — в них світилася велика приязнь і звірина ніжність водночас.

Як і годиться справжній господині, Жюлі не присідала, навіть подавши все потрібне чоловікам; вона заходилась підкладати дрова у вогонь.

— За світлу пам'ять капітана Жоріса, — промовив Мегре, піднімаючи свою чарку.

Запала тривожна мовчанка. Цього й домагався комісар. Потрібен був час, аби тепло н затишок кухні пройняли обох.

Поступово, поволі гоготіння вогню і цокання дзиґаря з маятником заколисувало. Після крижаного вітру там, надворі, в затишку цього дому обличчя розчервонілися, очі заблищали. А тут іще терпкий аромат кальвадосу лоскотав ніздрі.

— Капітан Жоріс… — повторив Мегре замріяно. — І справді, я ж сиджу на його місці, в його кріслі… У кріслі з лози, де кожна лозина рипить, тільки-но поворухнешся… Якби він жив, то вже, мабуть, повернувся б із порту і, напевне, теж попросив би чарку кальвадосу, щоб зігрітися… Адже так, Жюлі?

Вона здивовано поглянула на нього й одвернулася.

— Він не пішов би спати зразу після цього… Можу закластися, що він, як завжди, зняв би черевики… А ви принесли б йому пантофлі… І при такій нагоді він сказав би вам: «Ну й паскудна ж погода… Та це не завадить «Сен-Мішелю» вийти в море, хай бог йому помагає…»

— Як ви можете це знати?

— Що саме?

— Що він любив говорити «хай бог помагає»?.. Адже так він говорив!

Вона була вкрай схвильована. На Мегре подивилась, як йому здалося, майже з вдячністю.

Луї-Здоровило зовсім похнюпив носа.

— Та він уже цього не скаже… Ніколи! Він був щасливий… Мав гарний будинок, садок із квітами, в яких кохався, мав заощадження… Схоже, що всі ставилися до нього приязно… А втім, є хтось, котрий раптом нагло кладе край усьому, сипнувши до склянки з водою одну-єдину дрібку білого порошку…

Обличчя Жюлі скривилося, але вона з усіх сил стримувала сльози.

— Зовсім трішечки білого порошку — і кінець!.. І той, хто це вчинив, можливо, буде щасливий. Так, буде щасливий, адже ніхто не знає, хто ж він є!.. Немає сумніву, допіру він був серед нас…

— Замовкніть! — благально скрикнула Жюлі, молитовно склавши руки, і сльози таки бризнули у неї з очей.

Але комісар знав, куди гнув. Він і далі говорив тихим голосом, повільно, слово по слову. І вже не тільки прагнув розчулити цих двох, ні. Мимоволі він дуже глибоко входив у свою роль, йому й самому ставало сумно, що вже не вернути з небуття господаря дому — кремезного начальника порту, якого воскресив на мить у спогаді, не вернути тихого затишку, що панував тут роками…

— Він мертвий, і немає в нього жодного друга… Крім мене!.. Крім мене, що бореться сам-один, аби встановити істину, аби відняти у Жорісового вбивці можливість бути щасливим.

Жюлі схлипувала — вона вже капітулювала, а Мегре вів далі:

— Та тільки всі навколо мертвого мовчать, всі брешуть, і можна подумати, нібито кожен з них має за собою якийсь гріх, і тому всі вони змовники, усі співучасники!

— Це неправда! — вигукнула дівчина.

А Луї-Здоровило, вочевидь втрачаючи самовладання, налив собі випити й не забув при цьому наповнити комісарову чарку.

— Луї-Здоровило перший мовчить.

Жюлі зиркнула на брата крізь сльози, наче вражена справедливістю цих слів.

— Він знає дещо… Він знає багато що… Чи не боїться він убивці?.. Чи не має він боятись чогось іншого?..

— Луї! — кинулась Жюлі до брата.

А той дивився кудись убік, зціпивши зуби.

— Скажи, що це неправда, Луї!.. Ти чуєш?..

— Не знаю, що треба комісарові…

Мегре підвівся. Він більше не міг сидіти спокійно.

— Луї бреше ще більше, ніж інші! Він твердить, що не знає норвежця, але знає його! Він твердить, що не має жодних зв’язків з мером, але я зустрічаю його в мера, коли він молотить того кулаками просто по пиці…

Невиразна усмішка промайнула на губах каторжника. Але Жюлі не могла збагнути все одразу.

— Чи то правда, Луї?

Той не озивався, і вона схопила його за руку.

— Чому ти не скажеш правду?.. Ти ж нічого не зробив лихого, я в цьому впевнена!..

Він висмикнув руку, розгублений і майже знеможений. Мегре не дав йому часу отямитися.

В усьому цьому нагромадженні брехні треба відшукати крихітне зернятко істини, якусь зовсім незначну деталь, і цього було б досить, щоб розвалилася вся купа…

Куди там! Незважаючи на благальні погляди сестри, Луї мовчав і тільки іноді здригався, мов велетень, котрому перепадає від лютих мікроскопічних ворогів.

— Я не знаю нічого…

А Жюлі сердилася й уже з ноткою недовіри питала:

— Чому ти нічого не скажеш?

— Я нічого не знаю!

— Комісар сказав…