Порт у тумані - Жорж Сіменон
— Ви підете на шхуну?
Мегре завважив: Ланнек щось тримає в руках — то був кінець швартова. Простежив очима, куди тягнеться швартов: він був перекинутий через кнехт, мов через блок. Інакше кажучи, «Сен-Мішель» був на подвійному швартові й міг відчалити, не посилаючи людину на берег.
Комісар не сказав нічого. Він знав, що порт цієї пори безлюдний. Жюлі, мабуть, схлипує в себе на кухні, метрів за триста звідси, а кому й належить бути тут під час вахти, зараз ховаються від негоди в задусі «Флотської закусочної».
Мегре поставив ногу на планшир і скочив на палубу, а слідом за ним — Луї. Хоч моли й захищали рейд, хвиля здіймалася досить високо і, немов могутнім подихом, щоразу підносила «Сен-Мішель». У всепоглинаючій пітьмі ясніло кілька жовтих відблисків на якихось предметах, ледве вирізнявся з темряви силует шкіпера. Він здивовано дивився на Луї. Ланнек був у високих гумових чоботях, цупкому плащі й зюйдвестці.
Ніхто не хотів перший порушити мовчанку. Всі чогось очікували. Троє зі шхуни, безперечно, стежили за Мегре, таким чужим для них у цьому пальті з плюшевим коміром, у старомодному капелюсі, якого він притримував рукою.
— Ви не підете в море сьогодні! — сказав комісар.
Ніхто не заперечив. Проте Ланнек і Луї-Здоровило обмінялися блискавичними поглядами. Смисл був приблизно такий: «І все-таки вийдемо?» — «Краще не треба…»
Бурхання шторму ставало таким несамовитим, що важко було втриматись на палубі. І знову Мегре перший попрямував до вже знайомого йому люка.
— Побалакаємо… Покличте також другого матроса…
Він вважав за краще не залишати нікого у себе в тилу.
Всі четверо зійшли вниз крутим трапом. Моряки скинули плащі й чоботи. Підвісна лампа освітлювала стіл, склянки на ньому й розстелену поруч морську карту, посмуговану олівцем та вкриту масними плямами.
Ланнек підкинув два брикети в маленьку залізну пічку й завагався — чи пропонувати чарку незваному гостеві, на якого шкіпер дивився скоса. А старий Селестен притулився в куточку, злий, занепокоєний, міркуючи, чого це його примусили йти сюди, до кормової каюти.
Поведінка кожного з трьох промовисто свідчила: ніхто не хоче говорити, бо ніхто не знає, в якій стадії перебуває вся справа. Шкіпер очима запитував Луї-Здоровила, а той відповідав йому розпачливими поглядами.
Адже те, що він хотів би розповісти, вимагало довгих пояснень!
— Ви добре обміркували, що робите? — прокашлявшись, щоб прочистити горло, підвищив голос Ланнек.
Мегре сів на лавку, обіпершись обома ліктями на стіл. Він машинально крутив у пальцях порожню склянку, забруднену масними руками так, що вона вже була непрозора.
Луї-Здоровило стояв, і йому доводилося нахиляти голову, щоб не впертися нею у стелю. Ланнек для годиться перебирав якісь речі в шафі.
— Обміркував? Що? — перепитав Мегре.
— Не знаю, які права ви маєте. Але знаю, що я залежу тільки від морських властей, і ні від кого більше. Тільки морські власті можуть заборонити судну зайти в порт або вийти в море…
— Отже?
— Ви примушуєте мене залишитися в Уїстреамі… А я маю взяти вантаж у Ля-Рошелі і, якщо запізнюся, відшкодувати збитки за встановленим тарифом за кожен день запізнення…
Розмова не клеїлась, бо набула надто серйозного, півофіційного тону. Мегре добре знав такі просторікування! Хіба мер не погрожував йому майже тим самим? А потім Жан Мартіно, який, щоправда, посилався не на морські власті, а на свого консула?
Відповів не одразу. Глибоко вдихнув повітря й обвів усіх трьох метким поглядом, а в очах у нього спалахнув веселий вогник.
— Не задурюй мені голову! — нарешті сказав він по-бретонськи. — Краще налий по чарці.
Він міг дати маху. Старий матрос перший здивовано повернувся до Мегре.
Луї-Здоровило повеселішав. Ланнек спитав, іще не зовсім відтанувши:
— Ви бретонець?
— Не зовсім… Я з району Луари… Тільки якийсь час учився в Нанті…
Усі скривилися. Як і годиться бретонцям з узбережжя, коли вони чують про бретонців суходолу або, ще гірше, пів-бретонців з району Нанта.
— Немає більше ялівцівки, яку ми пили тоді?
Ланнек узяв пляшку, не кваплячись наповнив чарки — був радий нагоді відтягти розмову. Ще не знав, що йому робити далі. А Мегре, збивши капелюх на потилицю, вмощувався якнайзручніше, пихкав люлькою, привітно і щиро всміхаючись.
— Можеш сідати, Луї-Здоровило…
Той слухняно сів. Ніяковість іще не розсіялась, але вже була не така, як допіру. Ці люди не дозволили б собі не відповісти сердечністю на сердечність. І водночас мусили бути напоготові.
— За ваше здоров'я, хлопці! Визнайте нарешті, що, заважаючи вам вийти в море цієї ночі, я рятую вас від дуже неприємного рейсу в таку паскудну погоду…
— Особливо на виході з рейду… — пробурмотів Ланнек, ковтаючи трохи горілки. — У відкритому морі ще нічого… Але тут, з цією течією Орни, з усіма цими піщаними банками, прохід важкий… Щороку судна сідають тут на мілину…
— «Сен-Мішель» ніколи не знав такого лиха!
Шкіпер поспішив ухопитися за дерево, щоб не наврочили. Селестен сердито бурчав, настрій йому зіпсували балачками про нещастя.
— «Сен-Мішель»? Так це ж, либонь, найкращий парусник на всьому узбережжі… Слухайте сюди. Два роки тому в страшенному тумані він усім корпусом наскочив на камені біля англійського берега… Прибій був просто пекельний… Інше судно там би й залишилось… Так от, тільки-но почався приплив і вода трохи піднялася, шхуна пішла в море. Не треба було заходити в сухий док!
Мегре відчував, що на цьому ґрунті можна було б знайти спільну мову. Проте він не мав бажання всю ніч говорити про мореплавство. Промоклий наскрізь одяг починав потроху парувати, струмочки води дзюрчали по трапу. До того ж, правду кажучи, комісар зле переносив дедалі сильнішу хитавицю судна, яке час від часу дуже вже вдарялося бортом об пірс.
— Це буде чудова яхта!.. — стиха промовив він, дивлячись убік.