Порт у тумані - Жорж Сіменон

— Раз… Два… Взяли!..

Його, погойдуючи, як мішок, підняли досить високо вгору, а потім різко опустили на мокру бруківку пристані.

Луї-Здоровило й собі скочив на причал, нахилився над комісаром і перевірив, наскільки надійно затягнуто кожен вузол. Якусь мить комісар бачив обличчя колишнього каторжника зовсім близько, і йому здалося, що той робить усе це знехотя, наче виконує найнеприємніший з усіх обов'язків.

— Треба сказати моїй сестрі… — почав він.

Що сказати? Він і сам цього не знав. На борту гупали чиїсь швидкі кроки, щось брязкало, команди віддавалися півголосом. Паруси фок-щогли повільно повзли вгору.

— Треба їй сказати, чи не правда, що ми з нею колись побачимось… А може, і з вами теж…

Луї важко стрибнув на палубу. Мегре лежав обличчям до моря. Сигнальний ліхтар, підвішений до підйомного тросика, доповз до верхівки щогли. Біля штурвалу чорніла чиясь постать.

— Підняти всі вітрила!

Швартови сковзнули навколо кнехтів; їх вибирали зі шхуни. Фоки плескали, поки не взяли вітер. Ніс шхуни почав віддалятися від причалу, і вона мало не повернулася кормою наперед, так люто налетів на неї шторм.

Але ні! Вправний поштовх багра — і судно стало кормою до вітру. Воно немов завагалося, шукаючи дорогу, а потім, нахилившись на один бік, несподівано прослизнуло між пірсами.

Чорна маса в чорноті. Крихітна світла цяточка на палубі. А друга — дуже високо, на щоглі; вона була вже схожа на зірку, що заблудила в штормовому небі.

Мегре не міг поворухнутися. Він безпорадно лежав у великій калюжі, на порозі простору, якому немає кінця-краю.

Може, ті троє зі шхуни тепер дудлять горілку для сміливості? І, напевне, підкинули ще два брикети у вогонь. Один за штурвалом… Всі інші — у вологих койках…

Можливо, одна з краплин, що стікали по щоках комісара, була трохи солонкуватіша, ніж інші.

Великий, дужий чоловік у розквіті років, далебі наймужніший і найсерйозніший в усій кримінальній поліції, лежить отак і лежатиме до світанку на краю пристані, поруч з причальним кнехтом.

Якби він міг обернутися назад, то побачив би маленький дерев'яний навіс «Флотської закусочної», де вже давно нікого не було.

Море швидко відступало. Мегре чув прибій аж у кінці пірсів, трохи згодом іще далі, на піску пляжу, який дедалі вище піднімався над водою.

Як майже завжди під час відпливу, вітер стихав. Струмені дощу дедалі тоншали, і коли найнижчі хмари почали бліднути на світанні, нічна злива змінилася дрібнішим, але ще холоднішим дощиком.

Предмети поволі немов виринали з чорнильної мли. Можна було розрізнити похилі щогли рибальських барок, які під час відпливу лишалися лежати на боці, загрузнувши в багні на рейді.

Десь далеко, з суходолу, долинуло мукання корови. Потім делікатно, короткими неголосними ударами дзвону церква оповістила про початок тихої меси. Сьома година ранку.

Але доведеться чекати ще якийсь час. Парафіянам не було потреби йти через порт. Шлюзовики не мали чого тут робити до початку припливу. Хіба забрів би якийсь випадковий рибалка… Але навіщо рибалкам схоплюватися з теплого ліжка в таку негоду?

Комісар почував себе, мов у купі мокрого ганчір'я. Перед його уявою вимальовувалися всі ліжка Уїстреама — добротні, дерев'яні, з горою перин, де об цій порі люди ще глибше пірнали під теплі ковдри, неприязно поглядаючи на тьмяні прямокутники вікон і ніжачись наостанок, перед тим як ступити босими ногами на холодну долівку…

А може, бригадир Люка теж ніжиться в ліжку? Але навряд… Адже події заплутуються чимдалі більше.

Комісар пригадував, домислював те, чого не знав, приблизно так: Жанові Мартіно вдалося в якийсь спосіб здихатися бригадира. Він міг би й зв'язати його, як це зробили з самим Мегре! Потім Мартіно підходить до «Сен-Мішеля» й чує голос комісара. Доводиться терпляче чекати, поки хтось вигляне. Аж ось Луї-Здоровило визирає з люка. Мартіно пошепки дає йому вказівки і простягає записку.

А далі все було дуже просто. Гуркіт на палубі. Туди посилають Селестена. Двоє розмовляють, щоб виманити з каюти Мегре. А тільки-но він висунувся, ті, що на палубі, поспішили заткнути йому рота, щоб не кричав, а ті, в каюті, зав’язали йому руки й ноги.

Тепер шхуна вже вийшла далеко за межі територіальних вод, які тягнуться вздовж берега смугою лише в три милі завширшки. Тільки якби шхуна знову зайшла до французького порту, комісар міг би затримати її. Та це невірогідно!

Мегре не ворушився, бо помітив, що після кожного руху під його пальто попадало ще більше води.

Приклав вухо до землі і прислухався до різних звуків, встановлюючи їх походження; саме так він упізнав рипіння водорозбірної колонки, що була в садку Жоріса.

Жюлі вже встала! Взувши сабо, пішла накачати води, щоб умитися. Але на вулицю вона ще не вийде. Мабуть, запалила світло на кухні, бо ще й досі як слід не розвиднилося…

Кроки, кроки… Якийсь чоловік іде по мосту, ступає на брук…

Хода в нього повільна… Просто з причалу кидає в човен якусь річ, скоріш за все в'язку мотуззя…

Рибалка?.. Мегре ледве перевернувся на другий бік і побачив метрів за двадцять од себе чоловіка, вже готового зійти залізними східцями, що ведуть до моря. Хоч рот і був забитий кляпом, Мегре спромігся вичавити якесь мугикання.

Рибалка озирнувся навколо, помітив чорну купу, довго роздивлявся її з недовірою, потім наважився підійти ближче,

— Що ви там робите?

Напевно, колись він чув, що в таких випадках треба бути якомога обережнішим, і тому обачливо додав:

— Мабуть, краще буде спочатку покликати поліцію.