Порт у тумані - Жорж Сіменон

— І живете в Бергені?

— У Тромсе, на Лофотенських островах.

— Ви комерсант?

— Ні, власник заводу з переробки продуктів із тріски.

— Наприклад, тріскової ікри.

— Так, і тріскової ікри, і всього іншого… З голів і печінки витоплюємо жир… Кістки і плавники перемелюємо на добриво…

— Це ж чудово! Чудово! Лишається тільки дізнатися, що ж ви робили в Уїстреамі в ніч з 16 на 17 вересня…

Чоловік не збентежився, неквапливо оглянувся навколо, а тоді промовив:

— Я не був тоді в Уїстреамі.

— А де ви були?

— А ви?

І одразу ж, немов перепрошуючи, всміхнувся:

— Я хочу сказати: чи ви самі були б спроможні отак одразу сказати — що ви робили в такий-то день, о такій-то годині, коли від того часу минуло більше місяця?

— Ви були тоді в Норвегії?

— Цілком вірогідно.

— Візьміть.

І Мегре простягнув своєму співбесідникові золоту авторучку, яку норвежець найневимушенішим рухом, щиро дякуючи, поклав собі до кишені.

Їй-право, чоловік був десь одного віку з мером, такий же на зріст, але стрункіший, темпераментніший, його темні очі відбивали напружене внутрішнє життя. А усмішка на тонких губах свідчила про тверду впевненість у собі.

На всі запитання комісара він відповідав чемно, навіть люб'язно.

— Я гадаю, — сказав він, — що тут сталася якась помилка, і був би щасливий продовжити свою подорож до Парижа…

— На жаль, не про помилку йдеться. Де ви познайомилися з Луї-Здоровилом?

Всупереч сподіванням Мегре норвежець навіть не глянув на моряка.

— Луї-Здоровило? — здивувався він.

— Ви познайомились з Жорісом, ще коли він ходив на судні як капітан?

— Пробачте, нічого не розумію.

— Авжеж! І якщо я вас запитаю, чому це ви вважали за краще ночувати на списаній дразі, а не в готелі, ви теж зробите великі очі?

— Слово честі. Ви знаєте, що на моєму місці…

— І все ж ви вчора прибули до Уїстреама на борту «Сен-Мішеля». Але висадилися ще перед тим, як судно зайшло в порт. На шлюпці, яку взяли зі шхуни. А потім пішли на драгу і ночували там. Сьогодні у другій половині дня ви обійшли навколо вілли, тієї самої, в якій ми з вами зараз розмовляємо, після чого позичили велосипед і втекли до Кана. Там купили машину. Рушили до Парижа. Так це ви там мали приєднатися до пані Гранмезон, у готелі «Лютеція»? Не завдавайте собі зайвого клопоту знову добиватися туди. Або я дуже помиляюсь, або вона приїде сюди цієї ж ночі.

Запала тиша. Мер стояв непорушно, як скульптура, з таким застиглим поглядом, що здавалося, ніби в ньому не лишилося жодних проблисків життя. Луї-Здоровило чухав потилицю й позіхав; він так і сидів — єдиний серед людей, що стоять.

— Ваше прізвище Мартіно?

— Жан Мартіно, саме так!

— Гаразд, пане Жан Мартіно, поміркуйте як слід! Подумайте, чи й насправді не маєте чого сказати мені. Є досить підстав гадати, що одна з присутніх тут осіб найближчими днями стане перед судом.

— Я не тільки не маю чого вам сказати, але й хотів би, з вашого дозволу, повідомити мого консула, аби він зробив усе належне…

Аж двоє! Пан Гранмезон погрожував подати офіційну скаргу. Мартіно воліє вчинити так само! Один тільки Луї-Здоровило нічим не погрожує і сприймає усі перипетії з філософським спокоєм, дбаючи тільки про те, щоб випити.

Віконниці здригалися від шторму, який у час припливу завжди досягає найбільшої сили.

На обличчі Люка було промовисто написано: «Ох і встряли ж ми в халепу! Дай боже тепер знайти щось переконливе на виправдання!..»

Мегре ходив з кутка в куток кімнати і сердито пихкав люлькою.

— Отже, ви не знаєте нічого — ні ви, ні ви — про пригоди і смерть капітана Жоріса?

Заперечливі жести. Мовчання. Мегре весь час поглядав на Мартіно.

Хтось квапливо пройшов двором і нервово постукав у двері. Повагавшись якусь мить, Люка пішов відчинити. Дрібний тупіт по сходах, і до кімнати, захекана, схвильована, увірвалася Жюлі. Вона ледь переводила подих:

— Комісаре… Мій… мій брат…

І тієї ж миті замовкла, заціпеніла перед Луї-Здоровилом, який повільно підвівся й випростав перед нею свою величезну постать.

— Так ваш брат… — наполягав Мегре.

— Та нічого… я…

Вона спробувала всміхнутися й перевести подих. Задкуючи крок по кроку, вона наскочила на Мартіно, обернулась до нього, причому, здавалось, не впізнала, і пробелькотіла:

— Звиняйте, пане…

Вітер вривався крізь двері, які забули зачинити.

Жюлі уривчастими фразами пояснювала свою появу:

— Я була така самотня вдома… Мені було моторошно від страху. Я лягла не роздягаючись… Почула, що хтось сильно стукає в двері… Це був Ланнек, шкіпер мого брата…

— Так «Сен-Мішель» прийшов?

— Він був у шлюзі, коли я прибігла… Ланнек хотів одразу ж побачити мого брата… Здається, вони поспішають вийти в море… Я сказала йому, що Луї навіть не приходив до мене… Тоді він мене налякав, бо загорлав щось таке, чого я не второпала…

— Чому ви прийшли сюди? — спитав Мегре.

— Я спитала, чи Луї загрожує небезпека… Ланнек сказав мені, що так, що тепер уже, може, буде пізно… Тоді я розпитала в порту, а мені там сказали, що ви зараз тут…

Луї-Здоровило дивився собі під ноги з байдужим виглядом і знизував плечима, мовляв, жінки панікують через будь-яку дурницю.

— Вам загрожує якась небезпека? — звернувся