Порт у тумані - Жорж Сіменон
Ледве тримаючись на ногах, він спирався на ріг каміна й так заточувався назад, що аж дивно, як він ще не впав.
За два кроки стояв Луї-Здоровило, розхристаний, із стиснутими закривавленими кулаками, закривавленими — вочевидь же! — кров'ю мера.
То це сопіння Луї-Здоровила вони чули з коридора! Це він, безперечно, так хекав щоразу, коли бив. Ще й зараз дихав важко, і тхнуло від нього перегаром. Склянки на столі були перекинуті.
Комісар і бригадир оніміли з подиву, мер — теж, і минула добра хвилина, доки хтось зміг промовити слово.
Пан Гранмезон нарешті витер губу й підборіддя полою халата, спромігся випростатись і невиразно пробелькотів:
— То що ж таке… що таке…
— Сподіваюся, ви зволите пробачити мені моє вторгнення, — ввічливо сказав Мегре. — Я почув якийсь шум… Двері були не зачинені.
— Це неправда!
Мер відчайдушно напружив усі сили, щоб твердо кинути ці слова в обличчя комісарові.
— В усякому разі, я тішу себе думкою, що прибув дуже вчасно, коли треба вас захистити і…
Він зиркнув на Луї-Здоровила, котрий не те що не збентежився, а ще й кривив губи в якійсь дивній подобі посмішки і уважно стежив за кожним рухом та словом мера.
— Я не маю жодної потреби в захисті…
— А проте цейчоловік напав на вас…
Пан Гранмезон підійшов до люстра й заходився опоряджувати вбрання, злостивлячись, що кров ніяк не витирається.
У цю мить він являв собою подиву гідне видовище, від якого можна прийти в замішання, — неправдоподібну суміш сили і слабкодухості, пихи й безвілля.
Синці, один з них під оком, подряпини спотворили обличчя мера, і воно вже не здавалося моложавим. Сіро-свинцевим холодом налився погляд.
З несподіваною спритністю мер оговтався, набундючився і, обіпершися спиною на камін, заговорив до непроханих гостей різко і владно:
— Здається, ви зламали мої двері…
— Даруйте! Ми хотіли тільки подати вам допомогу.
— Брехня! Звідки вам було знати, що мені загрожувала якась небезпека! І мені ніщо не загрожувало!
Він з притиском, по складах вимовив останні слова. Мегре пильним поглядом зміряв згори вниз і знизу догори грізну постать Луї-Здоровила.
— Сподіваюся принаймні, що ви дозволите мені забрати з собою цього пана…
— Ні в якому разі!
— Він вас побив. І досить жорстоко…
— Ми з ним посперечалися! Це не обходить нікого, крім мене!
— Я починаю переконуватись, що саме на нього ви напоролися сьогодні вранці, коли трохи швидше, ніж треба, йшли сходами…
Варто було в цю мить, якби можна, сфотографувати усмішку Луї-Здоровила. Його аж розпирало почуття торжества. Віддихуючись, він водночас пильно стежив за всім, що відбувалося навколо. І остання сценка, здається, викликала в нього надмірне задоволення. Смакував усю сіль комісарової репліки! Безперечно, Луї знає — таки знає! — приховані пружини того, що сталося в будинку мера!
— Я вам уже сказав, пане Мегре, що теж, із свого боку, розпочав розслідування. До ваших справ я не втручаюся. Волійте й ви не цікавитись моїми… І не дивуйтесь, якщо я вирішу подати на вас офіційну скаргу за порушення зі зламом недоторканності житла…
Важко було сказати, чого тут було більше — комічного чи трагічного! Мер хотів будь-що зберегти гідність! Стояв випроставшись на весь зріст! Але губа його була роз'юшена! І обличчя перетворилося в суцільний синець! А халат весь пожмаканий!
Нарешті, поряд стояв і Луї-Здоровило, котрий усім своїм виглядом наче підбадьорював його!
І була ще — і це найважливіше — попередня сцена, хід якої неважко відновити: каторжник бив мера щосили, бив так довго і так ретельно, що кінець кінцем не міг уже и рукою поворухнути.
— Прошу вашого ласкавого вибачення, пане мер, за те, що я не йду звідси негайно. Оскільки ви єдина особа в Уїстреамі, що має телефонний зв'язок уночі, я дозволю собі замовити звідси кілька телефонних розмов.
Замість відповісти пан Гранмезон сухо відрубав:
— Зачиніть двері!
Адже вони лишились відчиненими. Мер узяв одну з сигар, безладно розкиданих на каміні, спробував запалити, проте дотик тютюну до пораненої губи, мабуть, завдав болю, і він сердито відкинув сигару геть.
— Ти викличеш мені Кан, Люка?
Він переводив погляд з мера на Луї-Здоровила і знову на мера. І ніяк не міг зосередити думку на чомусь певному.
І справді, на перший погляд саме пан Гранмезон здавався переможеним, знесиленим, і не лише фізично, а й морально.
Його побито, його бачать у такому принизливому стані, який тільки можна уявити!
Так от, усе зовсім не так! За якихось кілька хвилин він повністю опанував себе, здобувся на владність і пиху.
Ось і заспокоївся майже цілком, а в погляді знову з'явилася притаманна знатному громадянинові зверхність.
Роль Луї-Здоровила начебто зрозуміліша. Він переможець. Не поранений, навіть не подряпаний. А допіру його незбагненна усмішка виражала майже дитячу радість.
Та ось він, здається, починає нудитися, бо не знає, що далі робити, куди приткнутися, куди подивитися.
Тоді Мегре поставив самому собі запитання: «Якщо припустити, що один з цих двох головний, то хто ж саме?»
Відповісти було дуже не просто. Якоїсь миті ладен був вірити, що Гранмезон, а за кілька хвилин уже думав, що Луї.
— Алло! Кан? Поліція? Комісар Мегре просив мене передати вам, що пробуде всю ніч у будинку мера… Так… Викликайте нас по телефону номер один… Алло… Є щось новеньке? Вже Лізьйо?.. Спасибі! Так.
Повернувшись до шефа, Люка сказав:
— Машина щойно проминула Лізьйо. Вона буде тут
