Порт у тумані - Жорж Сіменон
— Мені здалося, що ви сказали… — почав мер.
— Сказав, що пробуду тут усю ніч, авжеж. З вашого дозволу, зрозуміло. Вже двічі ви говорили мені про ваше особисте розслідування. Чудова нагода, як я гадаю, спробувати, коли на те ваша ласка, об'єднати результати, що їх ми здобули кожен окремо.
Мегре говорив без жодної іронії. Він був розгніваний. Розгніваний невірогідною ситуацією, в якій опинився. Розгніваний тим, що нічого не міг зрозуміти.
— Чи не зволите ви пояснити, Луї-Здоровило, чому, коли ми увійшли в дім, ви якраз… гм!.. щосили гамселили пана мера?
Але Луї-Здоровило не відповідав, лише виразно поглянув на арматора, немов запрошував: «Давайте говоріть!». І пан Гранмезон сухо відповів:
— Це стосується мене.
— Очевидячки! Будь-хто має право битися, якщо полюбляє таку розвагу! — загримів до краю розгніваний Мегре. — Викличте мені готель «Лютеція», бригадире.
Удар був влучний. Пан Гранмезон відкрив рота, аби щось сказати. Рукою учепився за єдину підпору — мраморну дошку каміна.
Люка вже розмовляв по телефону.
— Почекати три хвилини?.. Дякую… Так…
А Мегре голосно промовив:
— Чи не здається вам, що це розслідування розвивається в якийсь дивний спосіб? Справді, пане Гранмезон, може, ви зробите мені невелику послугу… Адже ви, як арматор, напевно, знаєте чимало людей з різних країн. То чи чули коли-небудь ім'я якогось… стривайте, стривайте… ага, якогось Мартіно… чи то пак Мотіно… з Бергена… або з Тронхейма… В усякому разі, він норвежець…
Тиша! Очі Луї-Здоровила спалахнули люттю. Він машинально налив собі в одну зі склянок, що валялися на столі.
— Шкода, що ви з ним не знайомі… Незабаром він буде тут…
І все! Говорити ще щось — абсолютно намарне! Ті двоє затялися — і край! Жоден не зронить і слова! Жоден і оком не зморгне. Це було цілком очевидно.
Пан Гранмезон змінив тактику. Він так і стояв, притулившись спиною до каміна, хоч жар від полум'я головешок припікав йому литки. З найбайдужішим у світі виглядом він втупився в підлогу.
Дивне обличчя! Розпливчасті риси, червоні й сині плями, кров на підборідді! Суміш концентрованої енергії та панічного страху чи болю.
Луї-Здоровило вигідно вмостився на стільці, підібгавши під себе ногу. Позіхнувши три чи чотири рази, він, здавалося, задрімав.
Задзвонив телефон. Мегре поквапливо схопив трубку.
— Алло! Готель «Лютеція»? Алло!.. Не роз'єднуйте… Будь ласка, викличте пані Гранмезон… Так! Вона мала приїхати сьогодні по обіді або ввечері… Я почекаю, гаразд!
— Сподіваюся, — мляво промовив мер, — що ви принаймні не збираєтесь заплутувати мою дружину у ваші, м'яко кажучи, дивні махінації.
Йому ніхто не відповів. Мегре чекав, приклавши трубку до вуха, замислившись і не відводячи погляду з простеленого під столом килима.
— Алло! Так… Кажете, вже виїхала?.. Одну хвилину… Почнемо з самого початку… О котрій годині прибула до вас ця дама?.. О сьомій… Дуже добре!.. Своєю машиною, із власним шофером… Кажете, що вона повечеряла в готелі, а потім її одразу ж викликали до телефону… І вона сіла й поїхала?.. Дякую. Ні, це вже все…
Ніхто не поворухнувся. Пан Гранмезон здавався вже спокійнішим. Мегре повісив трубку і знову зняв її.
— Алло! Поштове відділення? Кан?… Говорять з поліції… Будь ласка, повідомте мене, чи номер, з якого я вам дзвоню, замовляв розмову з Парижем раніше тієї, яку я щойно закінчив?.. Так?.. Приблизно чверть години тому?.. Готель «Лютеція», чи не правда? Дякую…
На чолі в нього виступили краплини рясного поту. Він повільно натоптав свою люльку, машинально пресуючи тютюн вказівним пальцем. Потім налив собі чогось в одну з двох склянок, що були на столі.
— Сподіваюся, комісаре, ви усвідомлюєте незаконність усього, чиненого вами в даний час. Ви заявилися сюди, зламавши двері. Залишаєтесь тут, хоч вас ніхто не запрошує. Ви необачні настільки, що сієте паніку в моїй сім’ї, і, нарешті, в присутності третьої особи ви поводитесь зі мною, немов із злочинцем. За все це вам доведеться відповідати.
— Згода!
— І наостанок, оскільки через вас я вже ніщо у власному домі, то звертаюся до вас по дозвіл піти спати.
— Ні!
Мегре уважно прислухався до віддаленого гудіння автомобільного мотора.
— Піди відчини їм, Люка.
Думаючи про інше, він підкинув кілька полін у вогонь і озирнувся якраз тої миті, коли прибулі увійшли до кабінету.
Це були два жандарми з Евре, а між ними — людина в наручниках.
— Залиште нас самих, — сказав Мегре жандармам. — Тобто чекайте на мене, якщо треба буде — всю ніч, у закусочній, там, у порту.
Мер навіть і не поворухнувся. Луї теж. Наче обидва вони нічого не бачили або не хотіли бачити. Що ж до новоприбулого, він тримався спокійно, і тільки легка усмішка промайнула на вустах, коли він побачив спотворене обличчя пана Гранмезона.
— До кого я маю звернутися? — спитав затриманий, оглядаючи всіх по черзі.
Мегре знизав плечима, немов хотів сказати, що жандарми перестаралися, дістав маленький ключ із кишені й відімкнув замок наручників.
— Вельми вдячний… Мене здивувало те, як зі мною…
Мегре перервав його гнівним вигуком:
— Здивувало? Що? Чи так уже й здивував вас арешт?
— Одне слово, я й досі не відаю, що ж саме мені закидають.
— Досить уже й того, що ви вкрали велосипед!
— Даруйте, не вкрав, а позичив! У гаражі, де я купив машину, вам це підтвердять! Я залишив там велосипед і доручив повернути його в Уїстреам, передавши водночас певну суму як відшкодування власникові велосипеда…
— Дивно, дивно! Адже, правду казати, ви ніякий не норвежець…
Ні зовнішність, ні вимова не виказували його норвезького походження. Високий, ставний, ще молодий. Його елегантне вбрання було трохи пом'яте.
— Хоч я й не норвежець за народженням,
