Брутальний лікар - Ніка Нікалео
У Вікторії не обручка — перстень із камінчиком. Одягнена в просту білу блузку та яскраво-синю, але строгу спідницю до колін; на ногах — лаковані мештики в тон на невисокому каблучку. Дуже стримано та елегантно, на його думку.
— Ви погоджуєтеся, вас влаштовує такий графік постачання? — запитує, помітивши якесь його відсторонення.
— Так-так, мене все влаштовує. — Він стає удавано серйозним.
— Усе?! Що з цих трьох варіантів?
— О! — Він заглядає в те, про що вона говорила останні десять хвилин, і, відмахуючись, каже: — Найперше, що ви запропонували, буде найліпшим, я думаю. А ще краще якщо ви ці документи надішлете мені на пошту, і мій фінансист їх перегляне.
— Саме так я і пропонувала йому спочатку, адже схема нова й потрібно все добре продумати та підрахувати. Але він відповів, що ви особисто бажаєте зустрітися зі мною й усе обговорити.
— Так і є, так і є. Я все почув, тепер потрібна думка фінансиста.
Він знову всміхається, встає і прощається. Іде до дверей її офісу.
— Якщо так, то гаразд. Я все надішлю. Гарного вам вихідного дня, Іване Васильовичу!
— Ай, я мало не забув! — Він повертається від дверей і йде знову до її стола. — Це вам невеличкий презент із виставки в Дубаї.
Витягає з внутрішньої нагрудної кишені біле пуделко із золотим бантиком. Ставить перед нею.
— І скільки разів вам казати: Іван. Для вас я просто Іван, — підморгує. — Досить того, що ми на «ви». Щасливої неділі й вам, Вікторіє! У середу — найпізніше четвер — я дам відповідь. А найліпше: зустріньмося у Львові після роботи. Зможете?
— Думаю, що так. Дякую за подарунок. А що це?
— Та, не варто! Дрібничка! Красива дрібничка.
Іван гучно зачиняє за собою двері. Віка одразу ж розпаковує подарунок. Усередині скляної коробочки в мініатюрній кришталевій вазочці стоять ще менші вигадливі золоті квіточки із самоцвітами-пелюсточками. Й справді красива дрібничка, але вельми коштовна. На золоті проба в каратах. Віка збентежена. Враз хапається за телефон, але переривчатий сигнал «абонент зайнятий» її охолоджує. Вона береться за свої папери й одразу забуває про подарунок, кинувши його до нижньої шухляди з усіляким непотребом.
Іван мовчки сідає в дороге статусне авто чорного кольору, «порше каєн», і, рушивши з місця, починає відповідати на дзвінки. Телефон перебував у режимі польоту, поки він розмовляв з Вікторією. Ця жінка з’явилась у його житті зовсім несподівано й одразу привернула до себе увагу. Красива, ставна й дуже витончена, надзвичайно приваблива своєю потужною жіночою енергією і ніжністю. Відсутністю кривлянь і гримас, притаманних сучасним силіконовим лялькам, які його постійно й усюди супроводжували. Він утомився від них і перенаситився тою пустопорожньою красою, коли за медійною зовнішністю погано приховується бажання якнайшвидше вийти заміж за чоловіка, який би міг виконувати всі їхні забаганки й примхи. Іван не планував одружуватись. Після розлучення з першою дружиною, з якою прожив понад чверть століття, і розподілу всіх статків на чотирьох, бо майже дорослі діти залишилися з нею, вирішив просто насолоджуватися життям. Якийсь короткий час його це бавило. Про вільний статус миттєво дізнались усі місцеві мисливиці, і полювання на нього було відкрите. У його пристрасних обіймах побували практично всі, хто припадав йому до смаку, а часом і кілька одночасно. Іван був вибавлений долею і розпещений жінками, та не втратив розуму, а навпаки — мудрішав і зберігав душевний спокій. Він добре розумів, що одруження з молоденькою красунею означало почати все заново: маленькі діти — зростаючі вимоги — чвари й суперечки — дорослішання. Від цього він уже отримав усе, що міг, у свої п’ятдесят п’ять. Пройшов усі кола пекла бандитських 90-х і чудово орієнтувався в сьогоднішніх складних «післямайданних» воєнних роках. Отож розвивав кілька бізнесових напрямів: просував готельно-ресторанний і туристичний бізнес, зазирав час до часу в політичний простір, приділяв чималу увагу волонтерській діяльності, підтримуючи харчами військових. І всюди йому було комфортно й затишно. Однак внутрішньо він не почувався задоволеним: бракувало душевного тепла й розуміння, яке могла дати лише любляча жінка. Про повернення до колишньої не йшлося взагалі. Ця сторінка була перегорнута, залишилися тільки по-родинному дружні стосунки.
Він поправив навушник і увімкнув спікерфон. Під час розмови на екрані висвітився вхідний від Вікторії. «Розгорнула пакунок», — усміхнувся своїй думці Іван і відхилив її вхідний. Увечері зателефонував їй сам, пославшись на надзвичайну зайнятість і ділові переговори саме тоді, коли вона дзвонила. Вікторія відповіла із розумінням і, абсолютно очікувано для нього, запропонувала зустрітися завтра.
Іван, упевнений у собі й трохи зухвалий, наступного вечора, як і було домовлено про побачення — принаймні він так сподівався, — замовив стіл з кількома наїдками, серед яких і королівські креветки в білому вині, вишукане французьке шампанське брют. Вікторія явно не очікувала такої ділової зустрічі. Її погляд збентежений, вона здивовано всміхається.
— Добридень, пане Іване! — Жінка подає йому руку для стискання. — Я поспішаю і хотіла б якнайшвидше завершити всі наші справи. Уже надто пізно, а мені ще до Жовкви їхати.
— Не кваптеся так! Я навмисне просив вас про зустріч наприкінці робочого дня. Пригощайтеся! — підкреслює чоловік, відсуваючи стільця для своєї партнерки.
— Дякую! — Вона зовсім ніяковіє і витягає його подарунок із торбинки. — Я тут вам хочу повернути…
— Прошу вас не поспішати. Хочу вам запропонувати вельми вигідну справу.
— Я готова вас вислухати, адже наша співпраця взаємовигідна й завжди прозора.
— Так, саме прозора! — Він кладе свою велику руку поверх її з пакунком і зауважує: — Я ж попереджав, що це для мене дрібничка, але коли я її помітив на стенді в ювелірній крамниці, то відразу в пам’яті виник ваш образ. Ось тому я її й привіз, — пояснив доволі просто й
