Брутальний лікар - Ніка Нікалео

— Ти знаєш, — ділилася Мар’янка, сидячи за кермом, — насправді абсолютно все одно, хто цю дитину народив. Головне — хто її виховав і вклав у неї всю душу. Це і є твоя дитина.

— А генетика?

— Так, це штука вперта й непереборна. Але тобі нададуть усю інформацію, якщо така є. Вони мають досьє на кожного малюка.

— Ну, звісно. Але, може, краще було б спробувати сурогатне материнство.

— Ох! То ще більша проблема! Я пробувала й це.

— Ти нічого не казала.

— Не казала, бо то було дуже невдалим експериментом. Жінка виявилася непорядна, легковажна.

— Як це? Не розумію.

— Це страшенні труднощі, — намагалася коротко пояснити подруга. — Ваші цикли синхронізують, ти постійно її мусиш контролювати. Телефонувати. Де вона ходить, коли спати лягає, а головне — щоб ні з ким! Потім щоб приймала вітаміни, гормони «і те де, і те пе». А вона контролю уникає.

— О, мати рідна! Це ж не безкоштовно. Чому ж треба ще й контролювати? Це ж як робота, ні?! — Віка подивована.

— Ото ж бо й воно! Нарід — безвідповідальний і не хоче розуміти, що це комусь влітає в копійчину. Так-от, коли вже все було готове до запліднення, то одразу після новорічних свят сталось непередбачуване: вона якесь там своє заскорузле кохання зустріла, відбувся, м’яко кажучи, контакт, і вона підхопила інфекцію. А це знову лікування, очікування. І такі грошиська!

— Співчуваю. Але то людський фактор.

— Не людський! Підписав угоду — дотримуйся правил. От тому більшість людей і живуть, як живуть. Безвідповідальні й ненадійні, — підсумувала Мар’янка. — Я всі свої природні ресурси вичерпала. Отож мені не залишається нічого, окрім покинутої дитини. Я дам їй усе, що тільки зможу.

— Розумію. Найбільше — це материнська любов. Але як, за яким принципом ти обираєш? Це ж щось неймовірне! — здивовано поцікавилася Віка.

— Це нескладно, бо не так уже й багато дітей на усиновлення. Тут, на Таджицькій, більшість дітлахів мають когось із батьків, — пояснила подруга зі знанням справи. — Їх просто залишають на п’ятиденку, бо не мають можливості приділяти час посеред тижня. Не зовсім благополучні батьки, звісно. Але які вже є. А ще є кілька малих по різних групах, яких усе ж можна всиновити. Зараз ти побачиш нашого Ромчика.

— О! То ви вже обрали? Молодці!

— Обрали. Готуємо документи, — радісно відповіла Мар’яна. — А ти як? Готова до зустрічі з дітьми?

— Я? Ти маєш на увазі, чи перейшло мені? — здивувалася Вікторія запізнілому запитанню. — Я б не погодилася, якби переймалася. Життя навчило мене зачиняти двері й не оглядатися, особливо якщо вони гучно ляснули й провернувся ключ у замку.

— Ох! — зітхнула подруга. — Ти сильна, дуже сильна.

— Так, коли немає іншого виходу, ти стаєш сильною. У цьому й проблема.

Подвір’я сиротинцю нагадувало звичайний дитсадок, але значно більший. Ті самі, ще радянські металоконструкції на дитячому майданчику, сумна невисока державна будівля з перекошеними дерев’яними вікнами, подекуди заміненими на нові склопакети. Через них проглядалися кольорові малюнки дітей, барвисті меблі й багато світла всередині, хоча був ще день. Довкола майже ліс, із великою кількістю різних листяних дерев, на одному з яких десь далеко стукотів дятел. Далеке-близьке дитинство. Тихо й спокійно для дорослої людини, де енергія дітей і їхньої наївності відчувається на майже фізичному рівні стриманості, добра й милосердя.

Усередині тепло, але не дуже затишно, та й давно знайомий відразливий запах манної каші ледь не змахує увесь добрий настрій передчуття зустрічі з малюками. Мар’янка підіймається на другий поверх, іде до кабінету директриси. Вікторія залишається чекати в коридорі, прикрашеному дитячими аплікаціями. Усі вони кольорові і з першого погляду веселі, та начебто чогось їм бракує. Але одразу не скажеш чого. З-за рогу в довгому коридорі чується галас, і з’являється вихователька, ведучи маленьку дівчинку років чотирьох з довгими смішними хвостиками на голові. «Ма-а-ам!» — скрикує раптом вона і, вивільнивши свою ручку, прожогом кидається назустріч приголомшеній Вікторії. Віка рефлекторно присідає навшпиньки й ловить малу, обіймаючи та притискаючи до себе обома руками. Серце калатає в обох, на очі в жінки навертаються непрохані сльози. Чує тепло дитячого невагомого тільця, безмежну віру й прохання про затишок і милосердя. Відчуває кожен дрібненький пальчик, що чіпко тримається за неї, аромат дитячої шкіри, лоскіт тоненьких кісок. Вона розгублена й спантеличена, готова була до всього, але це стало справжнім шоком для неї. Миті здаються годинами, поки до неї підходить вихователька зі словами:

— Вибачте нас, прошу! Таке в нас часто трапляється. — Вона знімає з Вікторії дівчинку, яка покірно розчіпляє міцні до того обійми.

— Ну, що ти, Катю?! Припини. Налякала тьотю, — звертається вже до малої, опускаючи її на землю. — Постійно одне й те саме! Вчиш вас, вчиш, а результат… Вибачте.

— Ні-ні, немає за що вибачатися! — Вікторія приходить до тями. — Я хочу потримати її на руках. Це ж можна?

Вихователька скривлює посмішку й пояснює:

— Вибачте нам, ми йдемо на прогулянку.

Віка залишається в коридорі сама. Розбурхана, збуджена, вкрай спантеличена. По щоках рікою течуть сльози. Внутрішньо картає себе за те, що погодилася сюди приїхати. Не готова вона ще до такого, не го-то-ва!

Двері поруч відчиняються, і виходить Мар’яна зі словами:

— Ой, Матінко Бозка! Що з тобою, Вікусю?

— Я даремно сюди приїхала. Тут тяжко. Діти такі самотні.

— Ходімо до Ромчика, він десь із групою на вулиці гуляти має. Не хвилюйся даремно. У кожного своє, навіть у дітей. І ти не зможеш обійняти й ощасливити весь світ. Це — гординя.

— Чому гординя? — схлипує Віка.

— Бо вважаєш, що можеш усім допомогти, однак кожен має свою долю і свій набір попередніх вчинків, які впливають на майбутнє. А ти претендуєш на роль Бога, який може все змінити. Забудь і допомагай, чим можеш і як можеш тому, хто на це заслуговує. А не можеш — заспокойся, хтось інший це зробить, кому належить цим займатися.

— Так, я все те розумію, сама якось Сергієві про це говорила, але коли бачу дітей, то наче перекриває кисень, — пояснює скрушно Вікторія.

— Ми — лише інструменти в руках Всевишнього, а не вершителі доль. Розумієш, про що я?!

— Розумію. Ти