Брутальний лікар - Ніка Нікалео
Чому жінки відмовляються від своїх дітей? Не роботів, а власних народжених. Чому та дитина має страждати, якщо спочатку її хотіли, народили, а потім щось пішло не так?! Діти не винні, але вони страждають. Не розуміють, що в лікарні, коли захворіють, будуть самі. Мама не сидітиме біля їхнього ліжка. І як попісяти в стограмову баночку для аналізів, їм ніхто не пояснить. Просто дадуть і скажуть, куди йти. І якщо «мама не знайдеться-таки», то їм усе життя казатимуть, куди йти. І вони втратять почуття страху, а з ним — надійності, стабільності близьких стосунків. А зараз вони просто бояться: втратити свій малюнок, який вихователька складає разом з іншими після заняття; не отримати свою половинку смачного йогурту, що в дитбудинку один на двох; залишитися без особистого рушничка, постелі, ліжечка, навіть капців! Бо вони знають, що якщо забрали найголовніше — маму, то й усе інше забрати неважко. І багато з них перетворяться на вовченят без вовчиці, тому що мама — це вовчиця й ангел для своєї дитини одночасно: вона перегризе горлянку кожному, хто на її малюка лиш тявкне, і з безумовною любов’ю буде бавитись і дивитись у наївні дитячі очиська, оберігаючи їх від цілого світу. Ось яку опору втрачають покинуті дітлахи, хоч іще дуже довго вірять, що магічним чином вона все ж віднайдеться. І вдивляються в очі кожної нової жінки, яка опиняється в дитбудинку, чи то, бува, не за ними мама прийшла. З’явилася, щоб забрати їх від цього осоружного, холодного, «загального» світу, де немає затишку й тепла маминих обіймів. І вони обіймають кожну, хто приходить, і пригортаються до кожної! Зі скриками радості стрибають на чужих людей, аби ті впізнали в них своїх і забрали додому — в любов і сім’ю. І чиєсь серце здригається, хоча найчастіше — якщо то вже було заплановано, якщо це було давнє рішення, дитинку забирають. Інші це бачать чи не бачать, а маленьке сердечко щиро вірить, що і його мама забере додому наступного разу. То вже точно його черга! Такі вони, ці немамині діти: з великою і непохитною вірою до певного часу. Поки не стануть дорослими.
Екстракорпоральне запліднення.
Екстракорпоральне запліднення.
Коли мрії стають реальністю
Час швидко спливав у щоденних турботах. Налагоджувалися стосунки із Сергієм. Віка наче заново відкривала його для себе, пригадавши те, що так довго тримало її за зачиненими дверима. Хоч і пригадала, ким він був для неї, але зараз бачила, ким він для неї став. І цей Сергій їй подобався значно більше. Жінка дуже боялася це диво сполохати, бо в душі поселилось якесь світле тепло й тиха радість. Її не рвало на шматки, серцебиття не пришвидшувалося, але виникало щось невловимо близьке й рідне, коли він був поруч. Існувала єдина річ, що її повсякчас засмучувала й гнітила десь у глибині єства, та Віка про це намагалася не думати. Зареклася. Цього вже ніколи не змінити. Головне, що це не турбувало більше Сергія. Вона анічогісінько такого не помічала й намагалася навіть не дозволяти собі вбивчих думок. Усе було добре.
Серед усіх клопотів з фестивалем і надолуженням втраченого в роботі геть забула про свій день народження. А Сергій пам’ятав. І, здається, дехто ще.
Прокинувшись уранці та звично підливаючи квіти в горщиках на балконі й на підвіконнях, що виходили на Коновальця, помітила біля під’їзду щось дуже незвичне. Там стояло жовтого кольору авто «ауді Q 3», перев’язане великим червоним бантом на даху. «Патріот перев’язав би блакитним!» — усміхнулась і пішла готувати собі каву.
Засипала дві мірні ложечки духмяної арабіки, залила її кип’ятком і додала два горошки пахучого перцю. Тричі ставила на газ, доводячи до закипання. Аромат, неповторний, смачний і солодкий, ширився кухнею, поки кава настоювалася. Наприкінці, коли напій уже був не такий гарячий, розмішувала в ньому ложку натурального меду.
Вікторія, насолоджуючись кавою, перевіряла пошту та відповідала в месенджерах. Привітання лилися стрімкою гірською рікою з гарячими, як вітри в пустелі, побажаннями від клієнтів, друзів, родичів і Сергія. Воно прийшло першим, ще вночі, тож добралася до нього в останню чергу. Відкрила. Два квитки Львів — Париж — і назад через три дні з маленьким привітанням:
«Солодкий мій котусику, зі святом Тебе! Нехай мрії стають реальністю. А я буду твоїм чарівником. Їдьмо?! Сьогодні о 22:00 чекаю тебе в нашій улюбленій місцині. Завжди твій, з любов’ю, Сергій».
Внутрішньо застрибала від радості. Париж був давньою її мрією, ще зі школи, якось обмовилася йому поміж іншим. А він запам’ятав. Як це цінно, ні — важливо, коли хтось так уважно й трепетно ставиться до тебе та твоїх бажань, незважаючи на те, що у вас ніколи не буде спільних дітей. Але про це сьогодні й узагалі не варто думати.
Вікторія одразу вирішила зателефонувати коханому, та він її випередив своїм дзвінком, ніби відчув цей намір телепатично:
— Готуєш валізи?! І не маєш терпіння!
— Та-а-а-ак, готую, хоч завтра! — мало не скрикнула Віка. — Але добре, що у вихідні, бо справ — гора!
— Ти ж моя люба кицюня! — Сергій чмокнув у трубку. — Це буде найфантастичніший час у нашому житті. А на сьогоднішній вечір усе в силі?
— Аякже! Я буду.
Вікторія вискочила на вулицю, ще раз обвела дивним поглядом автівку з бантом і вже майже сіла в замовлене таксі, як задзвонив телефон і на дисплеї висвітилось «Іван». У Віки одразу зіпсувався настрій. Але не відповідати вона не могла.
— Алло.
— З уродинами вас, найпрекрасніша жінко у світі! Нехай усі ваші мрії здійснюються.
— Дякую щиро! Якраз почали. — Віка сіла в таксі й сказала: — Їдьмо!
— Це ви кому? Хто за кермом? — здивовано запитала трубка.
— Водій таксі, — смішком відповіла Віка, та раптом зрозуміла, чиє новеньке жовте авто стояло під її вікнами. — Ой! То це ви?
