Брутальний лікар - Ніка Нікалео

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля» 2020

ISBN 978-617-12-8262-9 (epub) Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням: Дизайнер обкладинки Петро Вихорь

Нікалео Н.

Н62 Брутальний лікар : роман / Ніка Нікалео. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2020. — 224 с.

ISBN 978-617-12-8119-6

Сергій Драмарецький — успішний лікар-гінеколог і улюбленець жінок. Він романтичний і прагматичний водночас, любить джаз, грає на гітарі, поєднуючи все це із фанатичною закоханістю у свою роботу. На Сергія полює яскрава Світлана — колега, яка була його коханкою і досі пробачала йому все. Але не Вікторію Добровольську. Ця квітникарка в страшній аварії втратила їхню ще не народжену дитину і пам’ять про стосунки з чоловіком. Сергій починає боротьбу за свою кохану знову, зовсім не підозрюючи, що на обрії з’являється вельми загрозливий суб’єкт — підприємливий і авторитетний олігарх Іван. Вікторія ж мріє зустріти «свою» людину…

УДК 821.161.2

© Хідченко В. О., 2020

© Depositphotos.com / Victory, обкладинка, 2020

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2020

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2020

Із вдячністю за все та з любов’ю

моєму дорогому татові

Олександрові Хідченку

присвячується

Мудрість знає, що я ніщо.

Любов знає, що я все.

А поміж ними тече моє життя.

Нісарґадатта Махарадж

Штормове попередження. Хурделиця

Буревій зі снігопадом постійно змінював напрям вітру. Жбурляв сніг, наче шерсть кудлатого пса, з такою неймовірною силою, що Сергій фізично відчував, як авто ледь тримається дороги. Він їхав максимально швидко в таких надскладних умовах, із силою повертав кермо на автобані, намагаючись триматися на однаковій відстані від відбійника та займаючи середню смугу. Так швидко, як він, не їхала жодна автівка, яких, із зрозумілих причин, не так уже й багато траплялося дорогою. Кілька автобусів, джипів та великих машин преміум-класу. Усі фури стояли на спеціально прилаштованих для них узбіччях. Водії, очевидно, сиділи там-таки, поруч у кнайпах, і цмудили пиво або глінтвейн, втішаючись можливістю перепочити між постійними роз’їздами.

Ураган налетів несподівано. Уже начебто й весна прийшла: кінець березня. Але утворився якийсь вир у вищих шарах атмосфери, як повідомили метеослужби різних європейських країн, і схід Німеччини та захід Польщі за кілька годин укрив півтораметровий шар снігу, температура різко впала нижче 30 градусів за Цельсієм. Природа останнім часом дивувала своєю непередбачуваністю та вибуховим характером: за статистикою, кількість надзвичайних погодних катаклізмів щороку зростала на сім відсотків. Сніги в Сахарі, зникнення повноводної річки в Перу, танення архаїчних льодовиків в Арктиці та Антарктиці, безпрецедентні кількамісячні пожежі в Австралії… Усе йшло шкереберть, і екосистема Землі виразно демонструвала своє обурення.

Зачинилися всі садочки й школи, в аварійний режим роботи перевели електро-й атомні станції. Радили не виходити на вулицю, особливо дітям та літнім людям, і скасувати дальні поїздки легковиками. Однак прогноз дали надто пізно, і велика кількість люду не просто потрапила в сніговий полон, а повсякчас передавала повідомлення про зіткнення та аварії на автошляхах. І саме з приватних повідомлень і блогів Сергій найперше дізнався про величезну автокатастрофу на автобані Дрезден — Краків, яким мала повертатися зі своїх флористичних курсів Вікторія. Її телефон мовчав уже кілька годин, і Сергій, недовго думаючи, скасував усі операції наступних двох днів та шугонув на своєму «ленд ровері» назустріч коханій.

Чоловіка тривожила мовчанка її телефона, раз у раз беземоційний голос повторював: «Абонент не в мережі». Останнє повідомлення від Віки було ще вісім годин тому: «Тут якийсь справжній буран. Автомобілі стоять. Невідомо, чи довго це триватиме». Після того Сергій ні про що не міг думати. Пацієнток слухав відсторонено. Спочатку хотів просто зачинитись у своєму кабінеті та зайнятися паперовою роботою, але зауважив, що протягом двох годин ґуґлив новини з-за кордону. Нерви не витримували, до кабінету повсякчас хтось поривався зайти, він сердився, відгавкувався, лякаючи хворих. Зрештою, ті, хто звик до таких його випадів, просто йшли, не розраховуючи на спілкування з лікарем сьогодні.

— Ганно Павлівно! — Сергій рявкнув у прочинені двері. — Зайдіть терміново!

Старша медсестра стурбованим поглядом окинула головного й кулею вилетіла з процедурної, зачувши такий настрій шефа. Щільно зачинила за собою двері в кабінет.

— Що сталося?!

— Нічого такого, — на ходу зачиняючи сейф і одночасно вдягаючи пуховик, заспокоїв її завідувач. — Мушу йти вже, але мене два-три дні не буде. Контролюйте тут усе. Планові операції я переніс на наступний тиждень. Ургентні, як і завжди, проведе Світлана Петрівна. Я її зараз попереджу, що їду.

— Зрозуміла, але як же бути з Локацькою? Я її не зможу стільки часу тримати на знеболювальних!

— Ганно Павлівно! Ви мене чули?!

Медсестра завмерла в передчутті «наїзду». У таких випадках з ним краще тримати безпечну дистанцію.

— Так! Трамадол?! — видихнувши, обережно перепитала.

— З усіма питаннями до Світлани Петрівни!

Гучно гримнули двері за його червоно-чорною курткою, і почулося поспішне збігання сходами вниз до авто.

Вітер завивав так само гучно, як у кінотеатрі з акустичною системою Dolby Surround. Сергій ніколи раніше не чув і не бачив такого сніговію. Вгорі було темно й одночасно біло-біло. У якійсь опуклій частині видноколу не виділялося нічого, окрім заметених машин. Видавалося, наче дивишся через округле шкельце з діоптріями. Дорога рівною пуховою ковдрою миттєво встелялася за кожним проїжджаючим автомобілем. І що ближче він був до колишнього німецького кордону, то більше автівок косо стояли на узбіччі, ніби розкидані якимось велетнем. Легковики, якими зазвичай користуються європейці, не призначені для таких суворих умов, тому першими здавалися в боротьбі зі стихією. Лише поодинокі позашляховики досі продовжували майже навпомацки рухатися вперед на мінімальній швидкості. Буран посилювався. Та Сергія хвилювало тільки те, що на зустрічній смузі автобану він зауважив спершу кілька сплюснутих докупи машин, а тоді за ними кілька рядів автівок, які врізалися в попередні, ніби падаюче доміно. Його серце завмерло й закалатало. Він наче відчував дежавю…

Далі їхати не зміг: усі смуги попереду були переповнені автомобілями. На щастя, праворуч розгледів з’їзд на стоянку, куди звертали деякі машини. Різко