Брутальний лікар - Ніка Нікалео
«Не знаю, чи коли-небудь наважуся тобі про це розповісти, сину. Ми живемо в країні заборон і мовчання. Тут усе не таке, яким здається. Однак, на мій погляд, знати правду краще, аніж усе життя провести у вигаданому світі. Батько точно буде проти, але ти дізнаєшся про це нескоро, коли вже будеш дорослим і — я впевнена — мудрим. Коли зможеш усе зрозуміти…»
У Вікторії засіпалося серце й спітніли долоні. Вона знову склала аркушик паперу, наче злодійка, яку перехопив погляд стороннього під час крадіжки. Віка занурювалася в чужу таємницю. І права на це не мала. А чи мала?! Вона сумнівалася, і все ж:
«У нас із твоїм татом дуже довго не було дітей. Ми вже й не сподівалися. Думали, що так і доживемо свого віку. Усе ж перевалило вже за четвертий десяток! Тому, коли ти з’явився в нашому житті…»
Вікторія приголомшено дочитала листа матері до Сергія і повернула його на місце, акуратно вставивши і склавши все, як і було. Тепер її турбувало інше. Чому Сергій приховував від неї це? Чому ніколи не зачепив цієї теми? Але раптом подумала: а Сергій знав про все те, що дізналася вона? Навряд чи тримав би під фотокарткою маминого листа. Певно, десь би переклав. Чи історія родини, яка її спочатку не цікавила, а тепер несподівано відкрилася, була відома йому? Звісно, відома! Які тут запитання. Недаремно ж він той альбом заховав подалі від очей. Хоча, з іншого боку, що тут такого?! Нічого особливого. На ті давні совєцькі часи — то так. А зараз — буденна річ. Вважається правильним одразу розповідати дітям усю правду, щоб розуміти відповідальність і неординарність ситуації в родині. Однак Віка вирішила поступово про все дізнатися саме від нього. Нехай сам розкаже свою історію. Лише натякне, що їй цікаво все про його родину.
Заховала коробки та продовжила прибирання з уже зовсім іншим настроєм. Вирішила ще раз перескласти свої речі. Вони займали місце лише на двох поличках і кількох вішаках у шафі. Подумала, що на перший час на новому місці їй цього старчить. Перевозити одразу весь свій гардероб у чуже помешкання здавалося їй грубим і нахабним втручанням у його приватний простір. Намагалася бути делікатною і ненав’язливою. І так переживала за свого кошака, який, наче пан, походжав по квартирі — от кому-кому, а йому було затишно й комфортно будь-де. Віка часто возила його за собою у спеціальній переносці, і він, здається, був навіть радий таким вилазкам: чи то їхала до сестри, чи то вони на кілька днів вибиралися в Карпати. Зараз кіт лежав на підвіконні під веселими сонячними промінчиками, що стрибали по його шерсті, наче грали на піаніно, і голосно муркотів. Насправді, його варто було назвати класичним іменем Мурчик — так голосно й скрипуче він видавав своє задоволення ситим і щасливим життям. Але шерсть кольору вечірнього вогню і сонця на світанку (усе залежало від освітлення) не залишала місця для фантазії з кличками, тож своє ім’я Рудик приніс із собою.
Вікторія почухала йому між пучечками задньої лапки. Він нявкнув, розчепірив їх, потягнувся і м’яко перевернувся на інший бік. Орхідея поруч здригнулася від помаху його хвоста. Віка одразу її схопила й перенесла на кухню, де сонце не так нещадно облизувало квіти та листя. Великі білі квітки, наче камелії, нагрілися і навіть трохи прив’янули, а товсті болотно-пляшкового кольору листки-лопати натомилися так, що обм’якли й де-не- де змінили колір. Вікторія миттю влаштувала квітці реанімацію: поставила в каструлю з літньою водою, обережно збризнула потужним кухонним душем саму квітку, протерла листочки мокрою ганчіркою та відставила в найглибший кут кухонної поверхні, куди сонечко не діставало своїми промінцями.
Пізно ввечері повернувся Сергій. Віка до того часу вже встигла скрізь поприбирати й навіть приготувати вечерю. Останнім його приємно здивувала. За три хвилини, поки чоловік роздягався і мив руки, вона накрила на стіл, запалила свічки й сіла на краєчок високих барних стільців, що стояли вздовж кухонної поверхні.
Він вийшов із душу, побачив картину на столі. Кинув погляд на звабливу жінку, одна ніжка якої, кокетливо закинута на іншу, привідкривала верхню частину опуклого стегна. Усміхнувся тому, що визирало з-під шовкового халатика кольору стиглої черешні, і голосно видихнув.
— Ти зголоднів, мабуть? — запитала вона.
Сергій підійшов ближче, знов обвів очима смачну картину перед ним і зі словами «я просто дико голодний» впився поцілунком у її пухкі вуста. Вона зітхнула й притулилася у відповідь. І їжа одразу втратила свою актуальність — першість отримало кохання.
— Тобі смакує біле вино до риби?! — здивовано запитав Сергій, сідаючи до столу за пів години палких пестощів.
— Так, зрозуміло, що біле, — незворушно відповіла Віка і з жалем додала: — Ай, як прикро, усе вже зовсім охололо.
— Нічого. Я завжди так їм, — відказав чоловік. — Дуже смачно. Холодна смажена риба з білим вином та овочами тепер моя улюблена страва. Хоча я віддаю перевагу червоним винам — звісно, до м’яса.
— Дякую. — Віка всміхнулась і поцілувала його.
— Усе хочу тебе запитати й забуваю: ти тут добре облаштувалася?
— Ну, якось влізла. Я взяла з дому лише найнеобхідніше.
— Чому? Хіба не плануєш затриматися тут назавжди? — іронічно підколов Сергій.
— Планую. Але ж моя квартира не так і далеко. Тому основне, що я із собою принесла, — це Рудий.
— О, його складно не помітити. Він мене гіпнотизує відтоді, як ми сіли до столу, — зауважив Сергій, вказуючи поглядом на кошака, що вмостився на підлозі навпроти. — І як це він не злопав усе тут, поки ми з тобою…
— Я його зачинила в комірці.
— Жорстоко, — чоловік усміхнувся, — але продумано.
— Ну, так мені є в кого вчитися.
— І в
