Брутальний лікар - Ніка Нікалео

— Дідусь сивобородий творить збалансований світ чи світ абсолютний?!

— Люди завжди все олюднюють.

— Усесвіт пізнає сам себе через людину, — витримавши паузу, несподівано підсумував Сергій.

Підбори (діал.).

Горище (діал.).

Буфет для посуду (діал.).

Підбори (діал.).

Горище (діал.).

Буфет для посуду (діал.).

У пошуках ключа до таємниці

Таємниця Сергієвої сім’ї не давала Вікторії спокійно жити. Вона мучилася кілька днів поспіль, ні з ким не наважувалась поділитися нею, тому цікавість і якесь недобре, темне передчуття розпирало й гнітило її повсякчас. Звісно, на роботі вона відволікалася, але не так, щоб аж зовсім забути. Навпаки, з приходом вечора її все те починало мучити ще більше: чому немає світлин до трьох років, чому Сергій не вельми охоче розповідає про родину і не дуже часто й згадує про неї, чому відчувається якась його напруженість, коли вона розпитує про батьків, чому, чому, чому… І Вікторія наважилася поїхати до його рідного Патякова, як він сказав, на межі Львівської і Тернопільської областей, звичайною електричкою. Її старенький автомобіль був на ремонті і, очевидно, ще довго там мав лишатися, бо «полетів» гідроблок на коробці-автоматі. «А то, пані, є страшна проблєма в нас туткай зладувати. Якбисте до Польщі завезли, то там вам би за три дні всьо зробили. А ту я сі мушу бавити», — попередив її автомеханік, коли приймав приволочене на евакуаторі маленьке стареньке «пежо». Вона похнюпила носа, але їхати до сусідів на три дні й витрачати купу грошей та часу не бачила можливості й резону. Планувала якнайшвидше підшукати собі щось на заміну, лише б не дуже дорого, а «старуню» свою продати після ремонту.

Наступного дня кинула всі справи, частину передала на Улянку, якій усе ж обмовилася про причину свого тимчасового зникнення і відчула підтримку у своїх намірах. Потяг виявився найкращим вибором, зважаючи на стан доріг між селами. «Сидіння в електричці могли бути й більш комфортними», — подумала Вікторія, коли через годину їзди найбільш м’язова частина тіла затерпла, як дубова колода. Старі дерев’яні лавки в міжміському потязі Львів — Тернопіль залишилися тут ще, мабуть, від часів безславного «есересера». Узагалі багато речей у цьому вагоні нагадували про давню минувшину: старий затхлий сморід брудних речей та купа супутніх, не менш неприємних ароматів квашеної капусти й вареної квасолі, змішаних із запахами городньої зеленини кропу, цибулі, петрушки та огірків; вагон напханий людьми, які перемовлялися тихо поміж собою, наповнюючи нерозбірливим гамором простір. Час од часу цю ідилію сполохував голос, який повідомляв про чергову станцію, і люди, наче фігури на шаховій дошці, переміщувалися, замінюючи одні одних. Та, на противагу шахівниці, що порожніє з часом, тут то збільшувалася, то зменшувалася кількість фігур між станціями. Поруч з Вікторією на одній із зупинок з’явилася, ніби промінчик сонця поміж хмар, малесенька бабусенька з трьома клунками й одразу жваво загомоніла — наче до неї, а наче й сама із собою:

— Ой, люди-людоньки! Яке ж то щестє жи м: встигла на той поїзд. А то би м сиділа ще до зовтрє. Чорейший день минув дуже борзо: ай-но приїхала м на парастас. Наша стара Паньківна померла два дні тому, дуже файна жінка була. Дуже! Але що то до річи, коли нічим в тей-то село не заїдеш! Автобус но раз на день ходит, і то до него далеко йти тре. Мусила м йти на поїзд…

Старенька безупинно кумедно щось собі торохтіла.

— А пані відки їде і де?!

Віка не одразу зрозуміла, що літня жіночка звертається до неї. І тому не відповідала, а продовжувала спостерігати за повільною зміною пейзажів за вікном. Аж бабуська скрушно вигукнула: «А ней! Не чує мене, ай не хоче вогорити, певнє!» Вікторія одразу стрепенулася і відповіла:

— Я їду зі Львова до Патякова. Якщо це ви до мене, — й усміхнулася старенькій.

— Ай?! І я до Патякова, — втішилася бабця й усміхнулася беззубо у відповідь. — А чия ти-но будеш, панусю? Ай но ніц тебе не пізнаю. Ковалева, може, нє?! Христуню, ти?!

Бабуська примружила очі й відхилила назад голову в темно-бордовій зі слимаками хустині.

— Ні-ні! Я не місцева. А ви з Патякова?!

— Та вже но сімдесєт шість літ буде, як я там-ка мешкаю. Фсьо знаю і всіх. Дивлюсі, жи ти не подобна до наших. Ладна дуже і пані така. А до кого їдеш в нашому селі? — поцікавилася бабуся з непідробним інтересом. — Я там-ка каждего пізнаю. Знайти хату скажу як.

— Я на цвинтар їду, — несподівано ошелешила відповіддю Віка.

— А-но! То чого б то на тім цвинтари робити? — Попутниця здивовано звела вицвілі брови на геть зморщеному чолі, схожому на перетриману торішню бульбу на розсаду.

«Я — журналістка і шукаю цікаві історії про цікавих людей. От, хочу історію однієї родини написати. Але перед тим треба все перевірити. Тому і їду до вас», — хотіла пояснити Вікторія, але не змогла збрехати малесенькій бабусечці зі жвавим щирим поглядом, яка дивилася на неї, наче дитина, з великою довірою. Тому й сказала коротко:

— Мене дуже цікавить таємниця однієї родини з вашого села.

— Йой, та які там таємниці! Та хто ж то в нас такий може бути інтересний, аби аж пані з міста приїхала?! Нікого нема, дитино. Усі давно повиїзджєли — самі старі сі залишили. Ну, і аркогольники, то тії такі, що аби сі зрані напити і до вечіра спати. Кому такі тре? Нікому!

— Станція Патяків, — проголосили по селектору. — Зупинка 5 хвилин.

— Давайте я вам допоможу, — запропонувала Віка, підхоплюючи найбільший клунок старенької, яка поквапилася на вихід.

— Ой, дякую, доню, дякую! — відповіла бабуся на ходу, прудко, як на свій вік, пробираючись у прохід поміж лавками.

Вони зійшли на побитий часом, наче артобстрілом, перон, який осиротіло притулився до сумної станційної будівлі з двома темними заштореними жовтим вікнами. Нещодавно вибілена станція «Патяків» в’їдалася в очі отруйним, зеленого кольору написом і такого ж кольору фарбою відтінювала в поручнях, що вели до сільського шляху. Ані тобі асфальту чи бруківки — навіть гравієм тут не пахло: вгрузла в ґрунті колесами фір подвійна колія і величезні калабані з, мабуть, вранішнього дощу.

Віка втягнула носом свіже озоноване повітря, яке, наче джерельна вода у спеку, зайшло в легені. І ті радо розкрилися, наповнилися життям, як у новонародженого малюка.