Брутальний лікар - Ніка Нікалео

Старі заіржавілі хрести та ледь розбірливі написи на них давали скупу, але зрозумілу інформацію про те, що поселення людей у цій місцині доволі старе. Тріснуті та надщерблені надгробні плити з минулого й навіть кінця позаминулого сторіччя яскраво свідчили, що люди тут дальші чи ближчі родичі один одному: різних прізвищ було не більше десятка. Вікторія таки знайшла могилу на двох Драмарецьких — Василя та Степаниду, які померли в середині двадцятого сторіччя і, цілком імовірно, доводилися дідусем і бабусею Сергієві. Жодних інших більш-менш за віком і прізвищем відповідних поховань не було. Усі інші Драмарецькі пішли з цього суєтного світу значно раніше. Але це не давало Віці більше жодної інформації щодо тієї, за якою припхалася аж так далеко. Батьківських могил її чоловіка тут не було. Ще три поховання вона несподівано виявила за межею цвинтаря, проте на них не було ані імен, ані прізвищ. Сумна розвідувальна місія скінчилася повним розчаруванням, і Вікторія вирішила наостанок заглянути до старенької, яка й справді мешкала тут, поруч, у ветхій мазанці з вікнами на схід і сліпою стіною до кладовища. Ставало холодно, як завжди весною, коли сонце ховається за хмари.

Засмучена, Віка сіла на стару дерев’яну лаву в хаті знайомої літньої жінки. Обстановка була скромною і дуже традиційною: високе дерев’яне ліжко, вкрите поверх постелі кудлатим гуцульським ліжником та прикрашене вишитою подушкою. Креденс у тому ж стилі природної сільської краси з масою різного непотребу за склом, з кольоровими півниками-рибками, маленькими кришталевими вазочками та горнятками з часів тоталітарної держави. Стіл поряд старезного п’єца з блятом і рурами10, в яких випікався на Різдво хліб, а навесні — паска. Лава, на якій сиділа Віка, стояла під вікном з невигадливими фіранками, жорстко накрохмаленими, так що вони не висіли, а сторчма стояли донизу, спускаючись із довоєнного рамкового дерев’яного карнизу. А в кутику поміж лавою і ще одним вікном, навпроти вхідних дверей з коридору, на поличці стояв старовинний образ в позолоті, зі свічками обабіч і мініатюрною лампадкою посередині. Видко, що колись під цією іконою було ще одне ліжко: від нього залишилися сліди на фарбованій підлозі й велике порожнє місце, яке бабуня заповнила плетеною з лози підставкою для трьох вазонів-аспарагусів та несамовито духмяних фіолетових пеларгоній. І в житті Вікторії колись була її бабуся — на жаль, не дуже довго, тож пам’ять про неї не так щемила серце, а лиш пахкотіла вазонками. Стіни кімнати були завішані невеличкими старими гобеленами із репродукціями картини Шишкіна та Савицького «Ранок у сосновому лісі», яку в народі завжди називали «Три ведмеді», хоча їх там, як відомо, чотири. А інша, в охристо-жовтій кольоровій гамі, відображала якийсь замок на тлі західного сонця. Пахло цвіллю і сільською хатою.

— Ну, знайшлась, що шукала, нє?! — Бабуня по-старому закалатала в горнятку кип’ятку ложку заварки із ложкою цукру та лимоном. — Ой, навіть тебе сі не спитала, чи будеш той лямон, га?!

— Дякую, все добре! Я все буду, — відповіла Віка й холодними з дороги руками взяла теплу порцеляну до рук.

Чай обпікав вуста й горло. Його спосіб приготування та аромат знову повертали в дитинство й у Жовкву. Віка всміхнулася.

— Добре, кажеш! Знайшла? — бабуня торочила своє.

— Та де там! Нічого так і не вивідала. Знайшла кілька надгробків. Помітила, що всі в селі родичі один одному.

— А, так. Дальші чи ближчі. Так у кожному селі, доню. А я во була в Лодика і сі питала за Драмарецковими.

— Ого! Дякую вам дуже!

— Та не дякуй! Він старий і дурний уже. Щось таке мені навугорив, що я й сама думаю, що вар’ят. Були такі каже, аякже! І дітей в них було двоє — близнєта. Але згоріла хата їхня разом з ними всіма. Нікого сі не залишило.

— Ой, щось не те, справді. Може, він щось наплутав? — одразу засумнівалася Віка.

— Та во і я так думаю. Бо сама я тих Драмарецкових не памітаю. Я в той чєс прибиральницею в місті робила, там і жила кілька літ в чоловіка з сином. Знаю, жи в селі були пожари і одна родина згоріла, так. Але хлоп там був пияк, жінку бив. А ти кажеш, що то хтось твоя родина — дохтур і сам-єдин. Так?

— Так, немає сестер-братів. Батьки його дуже старші були.

— О, видиш. А ті молоді і з двома дітьми. Родина, може, яка. А може, і ти не в теє село, дитино, приїхала.

— Дивно, — зітхнула Віка й піднялася, повертаючись до виходу. — Але сердечно вам дякую за допомогу. Без вас я б узагалі нічого не дізналася.

Зібралася назад у дорогу вже із сиром і медом, що їй захотілося купити в стареньких. Верталася швидким кроком тією ж дорогою, якою йшла сюди. Шкодувала, що не змогла приїхати автівкою і зараз доведеться сидіти невідомо скільки до електрички. Та чекати ще сім днів на відвідини цього місця їй не старчило б терпіння. Тим пак, що попереду були флористичні курси в старій Європі наприкінці наступного тижня. А у вихідні — святкування Дня гідності та краси, яке колись нарекли Восьмим березня.

На вістрі духу

(за кілька днів до аварії)

Камерне й затишне містечко Ейндговен зустріло мокрим снігом і несподіваним теплом. Повсюди цвіли нарциси, обліплені мокрою білою ватою на маленьких клумбочках перед будиночками. Самі ж кам’яниці вражали своєю схожістю одна на одну та архітектурною невибагливістю. Еркери перших поверхів прикрашали великі вікна, подекуди навіть вітражні, поруч розташовувалися красиві масивні двері, під якими лежав акуратно вичищений хідничок. Другі поверхи мали по два або й лише по одному, але широкому вікну. Вкривав будинок червоний черепичний дах, на якому іноді виглядали, немов очі, одне-два мансардних віконечка. Утім, це не збільшувало будинок ззовні. Проходячи повз, Вікторія зауважила, що в більшості приміщень немає на вікнах жодних тюлів чи штор. Вони просвічувалися наскрізь, бо з протилежного боку приватних помешкань також було вікно, яке відкривало вид внутрішнього дворика-патіо. Усе це здавалося таким несправжнім, казковим і дитячим. І якби всередині не було видко, як вирує життя — ходять туди-сюди мешканці, показують якесь відео телевізори, бавляться