Брутальний лікар - Ніка Нікалео
Була лише сьома недільного ранку, а їй назустріч уже йшли поодинокі перехожі.
— Goedemorgen, — привітався, усміхнувшись, власник невеличкого шпіца, що проходив повз.
— Hello! — здивовано відповіла англійською Віка.
Собака завиляв смішним щіткоподібним хвостиком, обнюхуючи незнайомку. Вікторія збентежено глянула на власника. Той щось одразу сказав псові, і вони пішли собі геть уздовж алеї будиночків. Віка голосно потягла за собою валізу, що торохтіла колесами по асфальту.
Далі дорогою до готелю їй зустрівся чоловік, який обробляв квітника, незважаючи на сніг, що лежав, уже очевидно прибраний, поруч, на доріжці вздовж клумби. Господар обрізав сухі гілки на якомусь кущі великими садовими ножицями. Сам був зодягнений у гумові чоботи, спеціальний комбінезон з курткою, а на голові мав великий картуз також пляшково-зеленого кольору.
— Goedemorgen, — він також привітався з Вікторією, коли вона порівнялася з його обійстям.
— Вітаю, — кинула у відповідь вона, на що незнайомець здивовано всміхнувся.
Окраїнна вуличка цього голландського містечка була затишною і казковою, утім досить довгою, і Віка тільки за двадцять із лишком хвилин дійшла нею до ближнього перехрестя. Жоден соціальний транспорт не ходив, а як викликати таксі, Вікторія не знала. Утім, її готель мав бути десь поблизу, якщо вірити водієві польського автобуса, яким добралася сюди з Варшави. Він спеціально заради неї заїхав у саме місто, хоча й мав дозвіл лише на транзит. Але, перейнявшись станом Вікторії, про який мимохіть дізнався із розмови з нею, вирішив допомогти вагітній жінці. Тим паче та мала якийсь трохи стурбований чи то переляканий вигляд. Не розумів, тому й вирішив допомогти.
Готель із мистецькою назвою «Ван Гог» і зовсім сучасним архітектурним вирішенням розташувався поміж таких самих невеличких обійсть, як і на попередній вулиці. Десь неподалік мали відбуватися її флористичні курси, які Вікторія відшукала собі на мапі Ейндговена, організовуючи поїздку.
Насправді, вона зовсім не горіла бажанням добиратися за понад дві тисячі кілометрів автобусом. У неї був запланований переліт Варшава — Амстердам. До Варшави її викликалася відвезти своєю автівкою Мар’янка, а до самого Ейндговена з Амстердама ходила електричка що дві години. Але Сергій, як лікар, виступив категорично проти такої авантюри. Перепади тиску в літаку під час злету й посадки, як він з’ясував, вона переносила дуже погано, особливо в критичні дні, на які саме й припадав тур. Це загрожувало зривом вагітності. Він був проти поїздки будь-яким транспортом, хоча спочатку наче сам до неї підштовхував. Але очевидно, що то було несерйозно. Просто аби підіграти Вікторії. Та, побачивши, якою наполегливою і впертою вона буває, мусив погодитися з тим, що жінка таки поїде. Курси було вже давно обрано й оплачено, згодом наперед куплені квитки з Польщі до Нідерландів. А відтам Віка планувала собі ще заїхати на виставку картин Моне в німецькому Дрездені, куди їх звозили з цілого світу якраз у час її подорожі. Тож, зваживши, що така подія буває раз на сторіччя, Вікторія вирішила неодмінно подивитися власними очима на картини великого художника, провидця, як тепер казали новітні фізики, позаяк імпресіоністи першими відкрили, що світ складається з пікселів. Але про цей маленький нюанс подорожі Віка вирішила не казати своєму гінекологові, який, на її погляд, аж надто нею опікувався й оберігав від життя, а постійно з ним сперечатися було вже складно.
На вході до «Ван Гога» її зустріла молоденька, неформально зодягнена дівчина років двадцяти. Вона без особливої поштивості перевірила бронь жінки і провела її до номера на двох, місце в якому Вікторія забронювала, заздалегідь списавшись у мережах з такою ж слухачкою курсів, як і вона, з польського Вроцлава. Спочатку вагалася, чи варто жити з незнайомою людиною п’ять днів навчання, але згодом, поміркувавши й порадившись із Сергієм, вирішила, що це, навпаки, буде цікавіше й продуктивніше.
Номер був невеличким і доволі скромним: два ліжка, два столики, шафа при вході та ванна кімната разом з душем. На щастя, на вікнах усе ж були штори-жалюзі, тому певний комфорт проглядався, незважаючи на литу підлогу, як десь в офісі. Пізніше Віка з подивуванням для себе з’ясувала, що готель орієнтувався на приїжджих лекторів великого технічного університету. «Які ж ці науковці невибагливі й прості люди!» — подумала про себе. Їй тут бракувало банального затишку: м’якенького покриття під ногами, нічних столиків-тумбочок поруч ліжок зі світильниками, хоча б банальних штор на вікнах та пледа на ковдрі. А от останнього вона таки попросила в адміністрації. У номері було прохолодно, бо, як виявилося, опалення у вільних кімнатах вимикають. Але його враз увімкнули, і десь за пів години було вже тепленько.
Вікторія дуже пошкодувала, що забронювала цей готель за порадою майбутньої співмешканки, польки Ядвіги, яка вже відвідувала ці курси, широко їх рекламувала, а найкращою рекламою, звичайно ж, було їхнє повторне проходження. Ядвіга володіла невеличкою новою фермою різноманітних хвойних рослин. Квіти були її великим захопленням, і Ядвіга вирішила збагатити садовий дизайн та сільське господарство ще й квітучими культурами. А поки що приїхала на курси складання особливих букетів.
Навчання проходило в три етапи: перший — ознайомлення з творчістю європейських імпресіоністів: Моне, Мане, Піссарро, Сіслея, Дега; другий — вивчення квіткових композицій і поєднання непоєднуваного, додавання ефектних деталей у букет; третій — поїздка в Кекенгоф, щоб надихнутися весняною феєрією тюльпанів.
Хоча цей Сад Європи відкривався традиційно в третій декаді березня, як їм розповіли на курсах, для їхніх клієнтів — флористичних компаній — він був доступний значно раніше. Тридцять два гектари, на яких щорічно розпускаються понад чотири з половиною мільйони тюльпанів більше ста різних сортів, а поруч — інші весняні квіти. Вони росли купками на клумбах, на галявинах і цілих грядках, із ретельно продуманою гармонією кольорів і ароматів, кількості й висоти. Поміж ними текли струмочки, росла акуратно підстрижена трава або ж схилялися гілки ледь-ледь забрунькованих дерев. І Вікторія не
