Брутальний лікар - Ніка Нікалео
І вона побачила ті місцини на околицях. З типовою сучасною архітектурою спальних районів, горами сміття і мешканців у лахміттях, з погрозливими вигуками навздогін таким самим, як вони, навіть постріли чула. І тоді попросила Сергія швидше вибратися із тих нетрів.
— Немає нічого однозначного. І Париж — дволикий, як Янус. І на Монмартрі треба міцно тримати свій гаманець та торбинку, і в метро ґав не ловити, затуливши носа від місцевого клошара, — похнюплено зауважила Віка, розглядаючи мерехтіння Ейфелевої вежі на тлі вечірнього неба.
Та погане забувається, і враження від подорожі залишилися романтичні й теплі. Тепер їм обом хотітиметься повертатися туди знову й знову, тим пак що Віка забула десь у номері готелю свою косметичку. Кажуть, це означає, що Париж їх чекає в гості ще раз.
Після прильоту додому Вікторія неабияк здивувалася: подарована їй автівка все ще спотворювала своєю технічною красою класику вулиці Коновальця. Паперовий червоний бант, щоправда, кудись подівся, капот припорошило липневим пилом, але загалом було зрозуміло, що господар подарунка забирати його не збирається. Як вчинити в цій ситуації, Віка не знала. Довго роздумувала, як переконати Івана не ґвалтувати її своєю надмірною увагою, і зрештою вирішила бути з ним відвертою. За кілька днів після повернення з вікенду зателефонувала йому й викликала на серйозну розмову до Жовкви.
Вони зустрілися в одному із затишних придорожніх ресторанчиків. Альтанки зі зрубу, дерев’яний паркан довкруж й ошатні квіткові окрайчики з мальв попід огорожею створювали затишок і гармонію.
Іван не йшов, а летів над землею. Його білосніжна усмішка віддзеркалювала сонце, а погляд випромінював задоволення. У душі він тріумфально святкував перемогу. Як завжди, красивий та елегантний, привернув увагу всіх присутніх у закладі, особливо жінок. Його хода була впевнена, розмірена, з чітким карбуючим кроком, як зазвичай ходять ділові люди.
Вікторія розслаблено сиділа на відкритій веранді ресторану і, завидівши його здалеку, помахала рукою. Чоловік стримано відповів кивком голови. Ледь не одним стрибком потрапив через три сходинки до крайнього столика, за яким вона його очікувала.
— Дозвольте вашу руку, прекрасна пані.
— Добридень, Іване. Я замовила чай із карпатських трав на двох.
— Чудово! Але, може, ми б пообідали також?
— Так, звісно, ви можете замовляти собі будь-що, але я не хочу. Хіба якийсь десерт із морозивом.
— Тоді я також буду десерт із морозивом і… Може, щось міцніше?
— Ні, дякую! Я за кермом.
— Сподіваюсь, ауді, — вдоволено усміхнувся він й оглянувся на парковку ресторану.
— Дорогий Іване, — після паузи, яка виникла поміж ними, почала Вікторія. — Ваш подарунок і досі стоїть навпроти мого будинку у Львові. Я не можу його прийняти, бо дуже добре розумію, на що ви ним натякаєте.
— Ну, що ж… — Він помітно похнюпився. — Ви все правильно зрозуміли. Це остаточна пропозиція одруження. Але я все ж готовий вислухати причини вашої відмови! Гаразд, продовжуйте.
— Дякую! Я вас дуже поважаю як людину й успішного бізнесмена. Ба більше: ви виявили величезне благородство, викупивши будинок для сиріт моєї померлої однокласниці.
— Це ви купили, дорога Вікторіє. Я лише покрив частину ваших витрат. І зробив це саме для вас.
— Я це трактую як благодійний вчинок заради чужих дітей-сиріт, — наполягла вона. — Усе це характеризує вас як дуже доброго чоловіка. Ви, безумовно, гідна й авторитетна в суспільстві людина, мені лестить ваша пропозиція, але… Сучасна жінка, тобто сучасна самодостатня жінка, яка може забезпечити всі свої потреби й потреби своїх дітей, — щаслива й соціально реалізована… Вона, прямо кажучи, заміж не хоче. Їй зручно жити самій і насолоджуватися цим до тієї міри, що вона вважає достатнім чи прийнятним.
— Я так не думаю. Але гаразд. Це не обов’язково мусить супроводжуватися офіційною церемонією, а наприклад, статусом пари, яка для інших…
— Очевидно, я неправильно пояснила! Я не прагну додаткових обов’язків на кшталт звітувати за свої вчинки, приходити й виходити з дому у визначені години, узгоджувати свої дії з кимось іще. Зважати на небажання приймати мій спосіб життя чи мислення і відміняти свої плани, змінюючи стиль життя на мені не властивий. Хвилюватися і переживати ще за когось, бо в мене є сім’я — мій син. І я хочу повністю приділяти увагу йому.
— Люба Вікторіє, але ж діти виростають, і ваш син також достатньо дорослий. Ви ризикуєте залишитися на старості років самотньою з такою філософією. І повірте мені, давньому холостяку, що це дуже й дуже сумно, м’яко кажучи.
— Усе це індивідуально. Мені є чим зайняти себе на самоті.
— Двоє дорослих реалізованих людей можуть зійтися і бути разом, коли їм удвох добре, комфортно, як ви кажете. Але їм так само затишно й окремо. Однак разом таки трохи тепліше. Я лише не поцікавився, можливо, у вас уже є кандидатура? І тому ви відмовляєте собі в тому, чого, по суті, не знаєте. Якщо кандидат є, то мені дуже шкода, але я відступлю. Та якщо…
— Є, — коротко й чітко відповіла Віка.
— Зрозуміло. Щось пройшло повз мене, — скрушно вимовив Іван. — Це не дивно, адже ви дуже приваблива жінка. З мого боку, зрозуміло, це було великим промахом — не взяти до уваги, що ви можете бути з кимось у таких «вільних» стосунках.
— Мені дуже шкода. Але…
— Прошу вас не вибачатися! Я сам винен, не розгледів. Чомусь сприймав вас у дуже класичному, патріархальному плані. А ви — жінка сучасних поглядів.
— Дякую. Це, я сподіваюся, не вплине на наші з вами бізнес-проєкти?!
— Ну що ви?! Та лише допоки це взаємовигідно.
— О, Віка! Привіт, люба! — Біля їхнього столу несподівано виросла струнка ефектна молода панянка в сукні помаранчевого кольору з глибоким декольте.
— Олена! Привіт-привіт, що ти тут робиш?
— Я?! Це ти тут у такому товаристві… Несподівано. — Вона стріляє очима на Івана й лукаво додає: — Перепрошую, що увірвалась у вашу приватність.
— Усе гаразд, не хвилюйся, — спокійно відповідає Вікторія і блискавично вирішує скористатися ситуацією. — Дозвольте вас познайомити: це — Олена, власниця модельної студії
