Брутальний лікар - Ніка Нікалео

— Доброго ранку, Світлано Петрівно! Як чергування?

— У раю без змін. Чи як там у тій кінострічці казали?! — тримаючи руки в кишенях коротенького, наче в медсестри, халатика, відповіла лікарка, вийшовши назустріч йому з ординаторської. — «Облівіон» чи «Обміліон», з красунчиком Крузом.

— Зайдеш? Поговоримо?! — запитав Сергій по-начальницьки.

— Із задоволенням, любий, — усміхнулась у відповідь. — Ти сьогодні дуже рано.

— Так, раніше почну — раніше закінчу. Усе гаразд із нашими пацієнтками, кажеш?

— Так, навіть температури ніхто не мав. Спали, як янголятка. От лише із Сущенковою маю деякі питання, але в неї вже пішов двадцять шостий тиждень, тож я її більше не можу тут спостерігати. Відправляю в патологію. Нехай там собі голови морочать.

— А що там у неї?

— «ПеДеПе» підозрюють діагностики.

— Діагностики! А ти що ж? Не дивилася?!

— Я не узедист. До того ж термін у неї який!

— Свєтка! Ти повинна була її обстежити! Вона в тебе завагітніла, ти її вела, то маєш зробити по-людськи все до кінця.

— Я зробила все, любий, до двадцять четвертого тижня. Зараз уже не моя компетенція.

— Гаразд! Я сам подивлюся те її передчасне дозрівання плаценти. Вона в нас?

— А де ж їй бути?! На збереженні. Такі проблеми були із зачаттям.

— Добре. Діагностики в нас часто філософствують забагато, ти ж знаєш.

— Ну, так! От тому й не хочу собі голову морочити. Піде в патологію, вони там краще знають, що робити. Я б на твоєму місці… — Вона підходить упритул до його крісла й намагається сісти на бильце збоку.

— Ти не на моєму місці! Припини.

— Звісно, що ні. Я стільки років, як твій хвіст, при тобі!

— О, знову починається!

— Та що ж починається?! То все продовжується. Я почуваюся обманутою і використаною!

— Хіба я тобі колись щось обіцяв, Світлано?

— Такі стосунки самі собою… Це — як сім’я! І раптом з’являється ця твоя Вікторія, і все різко змінюється!

— Послухай, уже стільки часу минуло, а ти все ніяк не вгамуєшся.

— Ні! Авжеж ні! Я не можу, бо досі тебе люблю.

— О Боже мій! Тільки не починай із самого ранку. Усе! Достатньо. Каву будеш? Я заварю так, як ти любиш.

Він відмахується словами й холодним невдоволеним поглядом.

— Приємно, що хоч це ти пам’ятаєш. О!

— Авжеж! Я все пам’ятаю. Але згадувати не буду, бо не хочу. Усе змінилося.

— Я не вірю! Ми разом були кілька років.

— Тобі з цукром? — Кавоварка в цей час голосно перемелює зерна.

— Я не вживаю цукру, ти це знаєш.

— Так спитав, може, вже їси. А молока додати?

— Ні! Я лише чорну п’ю! Та що ж таке?! — Вона відверто дратується.

— Прошу, твоя кава! — Він ставить перед лікаркою на своєму столі мініатюрну чашечку чорної, як смоль, рідини. — Подай мені, будь ласка, черговий журнал. Я там десь учора поклав історію твоєї Сущенкової.

Світлана Петрівна невдоволено розвертається разом із офісним кріслом, під’їжджає на ньому до шафи з папками й витягає відтам те, про що її просить Сергій.

— Я маю таке враження, що ти мене не слухаєш. — У її голосі відчутні істеричні нотки.

— Дякую! Я слухаю, — спокійно відповідає він, розгортаючи папери. — Терапію ти їй прописувала чи я, не пригадуєш?!

— Зрозуміло, що я!

— Ага, ну тут усе добре, усе правильно. Так, так: «Підвищена акустична щільність плаценти з точковим розподілом у тканині. Візуалізуються заглибини в хоріальній пластині». Ну, тут можлива філософія найвищого ґатунку, — каже, здіймаючи брови догори. — Не мало б бути ніяких ускладнень, бо всі інші аналізи в нормі. Тому треба все ж таки пройти повторне УЗД. Підемо разом?

— Ні! Любий мій, тут ти вже сам. Я свої повноваження склала. А те, що ти її тримаєш у нас, — твої турботи.

— Гаразд! Мої, то й мої, — відповідає спокійно. Загортає історію і випиває одним ковтком свій наперсток кави.

Світлана різко встає і підходить до балконних дверей. Чітким і впевненим рухом відчиняє їх, і в кабінет вривається свіже вранішнє повітря.

— Хочу покурити, — пояснює вона й виходить на балкон.

— Коли ти вже кинеш цю звичку?!

— А тобі не все одно?! Ти он за своєю дивися. А я як-небудь уже сама, — роздратовано кинула. — Стільки років даремно минуло! Стара стала, нецікава тобі.

— Припини. Ти красива й молода. А я вже застарий для тебе. У тебе все ще складеться!

— Боже мій! З ким?! Ти здурів! Щось як зривав з мене одяг першого разу, то про свою старість не думав. А я ж нікого, окрім тебе, ніколи не бачила й не бачу!

— Ну-ну, ти ж якось вийшла заміж.

— Це ж я молоде-дурне було. Добре, що розібралася через два роки. І після того лише як тут працювати почала, то знову захотіла одружитися… з тобою. А ти мені жодного разу не пропонував!

— Ну, от! Я й не хотів більше вдруге, ти знаєш. І тому ніколи тобі нічого не обіцяв.

— Так, але чомусь захотів, коли зустрів Віку!

Сергій ледь не зізнався в тому, що «біда, бо вона не хоче», але вчасно стримався. Світлана одразу б узяла цю інформацію на озброєння, і тоді — ой-йой!

На вулиці пахло ранковою свіжістю після дощу. Сонце бадьоро золотило все довкола й розсипало зайчиків по лікарняному подвір’ю. День починався звичною метушнею і лінивим гамором. У вже відчинену браму обласної лікарні заїжджали автівки, попередньо затримані охоронцем, проходили відвідувачі й пацієнти. Усе було, як і завжди.

У двері кабінету голосно постукали. Він ще не встиг нічого відповісти, як клямка порухалась і в просвіт просунулася голова Ганни Павлівни:

— Дмитровичу, можна?

— Так, аякже ж, Ганю, заходьте!

Її голова зникла на якусь мить, тоді спочатку пропхався велетенський пакет зі скрипучої золотої фольги, а потім уже й сама головна медсестра, яка його ледь несла.

— О Господи! Що ж це воно таке?! — Сергій, приємно здивований, повернувся з балкона до кабінету.

—