Брутальний лікар - Ніка Нікалео
— Дякую, наш шанований мере, пане Василю! — усміхнулася вона у відповідь, пригубила келих і додала: — Зі свого боку, я дуже дякую мерії та особисто вам за велику допомогу й усіляке сприяння. Робота передувала важка, складна й напружена, але завдяки помічникам і Департаменту туризму та культури ми це зробили. І справді, усе вийшло гарно та якісно. А щодо комерційного успіху — так, я отримала певний зиск від фестивалю, хоч сподівалась і на більше, бо мала й маю певні плани на ці кошти. Однак їх явно не вистачить, і я змушена просити мерію, дорогий наш Василю Євгеновичу, допомогти викупити житло для дітей-сиріт колишньої однокласниці моєї сестри, покійної Марічки Данилів.
— Як викупити? — Мер, здивований неприємною новиною, розхвилювався. — Воно ж давно продане за борги, а діти в інтернаті.
Однокласники за столом ураз притихли й глянули на Віку. Вона заварила цю кашу, тож тепер нехай сама й сьорбає.
Вікторія дізналася про загибель Марічки Данилів зовсім випадково, перед самим фестивалем, із розмови з сестрою, коли згадувала всіх, кого мала запросити на зустріч. І виявилося, що кілька років тому від ускладнень банального грипу Марічка Данилів померла. Мусила ж бідолаха із температурою сорок градусів іти торгувати крамом на базар. А тоді стояв скажений мороз, віхола, однак четверо своїх діточок мусила годувати. І за три дні її не стало. Жінки в селі безпечні. Температура — то не хвороба, кажуть. І пораються по господарству. Діти в Марічки добрі, гарно їх виховувала. Усе матері допомагали робити. А от на базар змушена була ходити сама. Діти ж іще малі. Найменшенькій Орисі — усього рочок, а найстаршій Яринці — дванадцять. Хлопцям-двійнятам Максимкові та Данилкові по десять. Усіх їх одразу гамузом в інтернат і забрали. А молодшу — у сиротинець.
— Розумієте, меншим ще кілька років учитися, їхнє майбутнє поки що під наглядом. А от найстаршій цього року виповниться вісімнадцять. Вона закінчить школу, і далі — роби, що хочеш, живи, як хочеш і де хочеш. Таке недосконале законодавство…
— Так-так, чомусь я був не в курсі. Не завважив. А в них же нікого, окрім неї, не було. Бідні діти, — зажурено сказав голова міськради й раптом пригадав: — Слухайте-но, але в них же хату банк під заставну забрав! Як же тепер?
— Ми будинок викупили б, — вигукнув однокласник Андрій, фермер з Мацошина, який з дитинства з мером на короткій нозі. — Тільки ти б нам допоміг, Василю, через свої зв’язки. Аби за найменшою ціною. Бо Вікторія каже, що ще ж і на ремонт хати гроші треба, і меблі, певно…
— Ох, з грішми то мені бюджет не дозволить, але щось придумаємо. Мусимо допомогти тій бідній дитині. Ви, Вікторіє, молодець, що це питання порушили! Ми разом зможемо!
— З грішми ми собі раду дамо, пане Василю, — несподівано його потішила Віка. — А ви б дитині цільове спрямування дали для вступу. А потім і на роботу прилаштували б.
— О, то так! Певно, що зроблю. Про що мова?! — засвітився радісною усмішкою мер, почувши, що ніякої матеріальної підтримки від нього не вимагають. — Але десь трохи й грішми також допоможемо дитині. Якусь невелику поміч надамо, надамо. Люди, приходьте у вівторок до мене на прийом. Я підготуюся, дізнаюся, що до чого. І все вирішимо, усе зробимо! А зараз — до столу, дорогі! Забава! А справу вирішимо!
Полилась оковита, шампанське, задзвеніли келихи.
Манна небесна
— Ви у великому мінусі після фестивалю, Вікторіє? — Високий статний чоловік неспішно ставить своє горнятко ароматного зеленого чаю на стіл.
— Я не скаржуся, пане Іване, бо була до цього готова, — упевнено відповідає жінка.
— Ну, такі заходи повинні приносити гроші, а не збитки.
Вони сидять у її кабінеті в Жовкві, який Віка орендувала на площі Ринок. Приміщення колишньої туристичної компанії, що збанкрутувала. Чистенько, стильно й просто, але не без розкоші — артдеко зобов’язує: кришталева люстра з чорними підвісками висить над строгим робочим столом, щоправда, такого ж чорного кольору. Чорний стелаж для ділових паперів позаду Вікторії та величезне дзеркало зі шматочків поруч, з боку вікна. Екзотичні вазони на підвіконнях і жодних жалюзі чи штор. А в ніші — білий псевдошкіряний диванчик для відпочинку під такими ж кришталевими бра, як і основний світильник. Віка продовжує розмову, не зважаючи на неприхований інтерес співрозмовника до офісу:
— У мене були інші наміри.
— Так?! І можна дізнатися які? Якщо це не таємниця КДБ. — Він заінтриговано всміхається лише кутиками своїх тонких вольових вуст.
— Вам це справді цікаво? — Жінка дивується.
— Цікаво. Я б не питав. Мені все, пов’язане з вами, дуже цікаве. Ви — особлива, Вікторіє.
— Я вже звикла до цього компліменту. А якщо вам справді цікаво, то спочатку я мала задум зробити з цього і велике свято, і привабити бізнес, і започаткувати традицію фестивалю квітів, — пояснила Віка. — Було б дивно, якби я хотіла втілити таким масштабом лише одну мету. Але впродовж підготовки вилізли деякі важливіші речі. Одне слово, я все зароблене віддала на добру справу. Та я дам собі з цим раду.
— Це про вас свідчить дуже красномовно.
— Як про нефахову ділову людину, що змінює свою думку?
— О, ні. Як про дуже хорошу людину, що здатна все зароблене важкою працею віддати на «добру справу». Уже не знаю, що там за історія, але дозвольте потиснути вашу руку. — Пан простягає свою долоню через стіл.
Вікторія всміхається, відповідає на жест і розгортає папку з паперами.
— Ну, тепер до справи! У мене не так багато часу залишилося.
— Авжеж, звичайно. Я також поспішаю, — говорить він, і обоє вдаються до якихось розрахунків.
Вона щось бубонить, показує папери, а чоловік геть не слухає, просто роздивляється її, навіть не вдаючи, що його цікавить те, про що вона говорить і що пропонує. Ковзає поглядом
