Брутальний лікар - Ніка Нікалео

— Та таки мажор, бо практично все йому від батьків перейшло, — підколов друга Сергій. — «Заводи, пароходи», дачі…

— Не тринди, старий! «Медлайф» я збудував з нуля.

— «Медлайф»?! — перепитала Віка.

— Так. Це мережа медичних лабораторій. Мабуть, бачила?

— Ну, звісно. Сергій посилав мене туди здавати аналізи.

— Аякже, тільки другові я й довіряю. Точність результатів — сто відсотків.

— Дякую, Сєрий. Ми тримаємо статус.

— А… ось як функціонують бізнеси!

— Дєтка! У цьому житті все вирішують зв’язки: хто знає тебе, кого знаєш ти й так далі… Ланцюгова реакція поміж знайомими.

— Це огидно якось…

— Чому?! Я ж пропоную якісні послуги, які завдяки друзям набувають розголосу, чи то пак реклами. Що тут огидного, не розумію.

— Ну, до речі, людина могла б піти до іншої лабораторії, а лікуючий скеровує саме до вашої. Як нав’язує.

— Ніхто нікому нічого не нав’язує, люба. Ви що?! Ми рекомендуємо лише те, чим самі користуємося. І нічого в тому немає поганого.

— Крім того, якщо результати «Медлайфу» стануть некоректними, я перейду до іншого постачальника послуг.

— Ну, дякую!

— А як ти думав?!

— У мене номер з недостовірними результатами не пройде. Реактиви якісні, працівники освічені, робимо все швидко й вчасно. Контроль якості працює. Не зли мене, старий, — уже серйозно сказав Ромко.

— Це лише суб’єктивне припущення, друже, щоб пролити світло на рівень наших ділових стосунків.

— Ви мене не переконали, — в’їдливо підкреслила Віка.

— Ти більше не прийдеш у «Медлайф»?

— Я думатиму перед тим, як зробити щось за порадою Сергія.

— А, окей! То, значить, ти мені не довіряєш? — зреагував він одразу.

— Ні, тобто так! Я просто не люблю, коли мені вказують. А тут саме цей випадок.

— Гаразд! Перевіряй. Піди, до прикладу, у «Синелаб» — і побачиш різницю.

— А що, у нас уже немає лабораторій по лікарнях?

— Звісно, є! Туди ми також відправляємо аналізи, люба. І звіряємо результати.

— А, тобто й безкоштовно можна також отримати послугу?!

— Можна. Але потрібно підтримувати розвиток вітчизняного підприємництва.

— Зрозуміла. — Вікторія єхидно посміхнулася. — Тільки от чомусь я маю таке відчуття, наче мене обкрутили навколо пальця. І думаю, що інші ваші пацієнти також.

— Люба, та припини. Ну, тепер же ти ходиш лише до Романа в лабораторію.

— Так, тепер! Так! Але я мала вибір, якого ти мене позбавив. І інших своїх пацієнтів також.

— Ах, вибач. Я тобі порадив краще, а одночасно і в лікарні також перевірив. Двічі краще, аніж один раз, хіба ні?

— Ні! Тільки коли це зроблено чесно. Усе, припиняємо розмову, бо відчуваю, що ми зараз тут розсваримося.

— А це в наші плани зовсім не входить, ю-хуууу! — з голосними скриками у квартиру ввалилась одна з лікарок Сергієвого відділення Світлана.

Висока брюнетка з виразними рисами й точеною фігурою. Галаслива, як і її краса, прудка й гостра на язик, наче журналістка з розпіареного телешоу. Вогонь, а не жінка. Засліплювала собою всіх, хто потрапляв у коло її спілкування, але вміла бути і непомітною, коли цього потребувала ситуація. Жартувала з пацієнтками тихо, поради давала мудрі й ненав’язливі, любила те, чим займалася. Вікторії вона і подобалася, і не подобалася водночас.

Існують речі чи поняття, які тобі чомусь не до смаку, а всі їх сприймають однаково добре. І якщо б тебе хтось наполегливо переконував у цьому позитиві й довів би його достовірну корисність, чому це «добре» для соціуму, можливо, ти схилився б до протилежної думки. Імовірно, вже майже й схилився, але… Однак якась недовіра і внутрішнє неприйняття цього явища не дають спокою і не лишають жодного шансу на порозуміння між тобою й ним. Логіка тут — безглузда річ. Існує своє шосте чуття. І воно визначає все.

Іноді ти бачиш неприйняття тебе. Закономірно виникає питання «чому», адже нічого поганого не робив чи навіть якщо й зробив, то це точно нікому, окрім тебе, не відомо. І ти втрачаєш розум від бажання розв’язати цей гордіїв вузол, зрозуміти, у чому ж річ, виправити ситуацію докорінно. Звісно, нікому на словах не доведеш, яка ти чудова й корисна особистість, але оці криві погляди, наче тебе не помічають, наче ти тут недоречна фігура — узагалі ніщо в цьому вишуканому суспільстві вершків. Ти — чужий, абсолютно чужий у цьому товаристві, тобі тут не місце. «Гибай звідси!» — як колись брутально казали старіші люди.

А проблема зовсім і не в тобі, а у твоєму егоцентризмі чи, навпаки, в егоцентризмі тієї людини, яка прагне тебе принизити своєю зневагою. Звісно, річ не про те, коли ігнорує певне оточення. Тоді проблема таки в тобі, і треба розбиратися докорінно. Та особистісне неприйняття — річ доволі суперечлива й дуже суб’єктивна. Тому зосереджуватися на тому, що комусь щось у тобі не подобається або не влаштовує, як тепер кажуть, «не твоя проблема», а того, хто її створив.

Вікторія відчувала деяке непорозуміння і когнітивний дисонанс від присутності Світлани. А та, зі свого боку, з якоюсь нав’язливою люб’язністю ставилася до Віки.

— Привіт, крихітко! Яка ти сьогодні суперкрута! Сергій Дмитрович про це тобі ж уже сказав, правда?! — підморгнула по-змовницьки.

— Світлано, що б я без тебе робив?! Геть не знав би, як з пацієнтками поводитися, — огризнувся Сергій у відповідь.

— З пацієнтками?! Ой, ні-ні, любий! Тут тобі рівних немає ані в професійному, ані в морально-психологічному аспекті. А от щодо такої перлини, як твоя Віка, то тут особливий науковий підхід потрібен, — жартує, всміхаючись.

— Не сперечаюся, що Вікторія — найдивовижніша кобіта, яку я коли-небудь зустрічав, але робити досліди на ній заради твоєї дисертації я тобі не дозволяю. Шукай собі приклади деінде, окей?!

— Люди! Я тут! — вигукнула Віка. — Припиніть говорити про мене в третій особі — це дикість якась!

— Справді. Зате ми лише хороше про тебе! А от Світлані Петрівні це честі не робить. Вибач, котусю, я їй догану в понеділок на нараді винесу.

— Ха-ха-ха! — заливається дзвінким сміхом «язиката Хвеська».

«Котусику» було улюбленим звертанням Сергія до Віки, і вона його також собі дуже вподобала. Коли часом злилася або нервувалася через коханого, увесь конфлікт ішов на спад лише від одного цього