Брутальний лікар - Ніка Нікалео

слова. Це звертання робило її іншою. І чоловік чудово знав, коли й що сказати та як зробити. Він угадував наперед її бажання, намагався всюди вгодити й допомогти. Навіть тоді, коли не мав особливо на те часу, а іноді й бажання. Вікторії все це здавалося трохи удаваним і награним, нещирим. Але заради чого — вона не могла зрозуміти. Повсякчас зізнавалася йому у своїх сумнівах, допитувалася про причини такої поведінки, а він лише всміхався і просив «не шукати в мості діри», бо все гармонійно й добре. Казав, що чоловік поруч із жінкою творить її, як і вона його. І це взаємовигідна співпраця в любові. Це не змагання, хто кращий і впливовіший професіонал чи майстер своєї справи. Це — як двоє в одному човні кохання, пливуть собі рікою життя і разом зростають і розвиваються, опираючись одне на одного, підтримуючи й спонукаючи. Роблять усе з величезною любов’ю і повною самовіддачею. Казав, що бачив різні шлюби й знав різних жінок.

Усі вони були по-своєму нещасні, коли тільки хтось один із них любив. Бо ж кохання — це не просто цілувати, обіймати з ранку до ночі. Хоча це вкрай важливо, особливо для чоловіка. Сергій завжди казав «самця», що смішило й бавило Вікторію. Це творення спільного, особливого світу, атмосфери особистого простору на двох. Хоча в ньому ще кожен окремо має власний простір — зобов’язаний його мати, аби не розчинятися в іншому. А ще обов’язково потрібні таємниці. І це Вікторію найбільше вражало в його думках. «Які ж можуть бути секрети в подружжя?!» — дивувалася вона, але після появи в її житті Івана зрозуміла, що це таке. І чому й справді Сергій мав рацію щодо своїх секретів. Іван, точніше його неоднозначне ставлення до Віки, точно б йому не сподобалося. Вона й помовчувала собі тихенько, сподіваючись, що або цей суб’єкт сам припинить свої залицяння до неї, не відчуваючи взаємності, або завершиться термін дії їхньої бізнес-угоди, і на тім усе припиниться.

— Котусику, ти чого така замислена?! — розворушив задуману Віку Сергій. — Давай скоресенько до столу!

— Та все гаразд, так задивилася на красу за вікном. Природа прокидається.

— І наші тваринні інстинкти разом з нею! — підморгнула їй Світлана, проходячи повз.

Віку аж пересмикнуло.

За кілька хвилин уся компанія зібралася за великим овальним столом. Чоловіки пересувалися з кухні до вітальні легко й невимушено, наче це були витренувані щоденними турботами домогосподарки. Краяли овочі, кришили салати, витягали з духовки запечену качку, яку Роман замаринував напередодні свята. Смачні в’язкі аромати страв збуджували не лише апетит — у животі кожного час од часу вигравав особистий оркестр, — а й уяву розігрівали так, що найбільш нетерплячі гості раз по разу зазирали крізь скло духовки, вигукуючи: «Матка Бозка, коли ж то вже буде?! Діти швидше родяться» або «Ну, не можна ж так довго томити ту качку, вона вже готова, як спокушена жінка». Восьме березня міцно увійшло в повсякденний побут і навіть не збиралося з нього випадати, хоч і минуло понад чверть століття незалежної України.

Коло Сергієвих друзів не виявилося для Вікторії якимось чужорідним. Їй подобалися цікаві розмови про нові відкриття в медицині, про конфузи з пацієнтами й несподівано — про рецептуру приготування печеної качки. Товариство завжди було веселим, дотепним, зі своїм специфічним гумором, що, безумовно, мав певне професійне віддзеркалення. Доки накривали на стіл, то лилося вино, аперитиви, віскі й навіть горілка з перцем.

— Що тут написано? — запитав Сергій, роздивляючись етикетку заморського пійла.

— Віскі, ірландське віскі, шеф! — Роман усміхнувся.

— П-ф, я, здається, його десь бачив… Чи то не наша спільна пацієнтка тобі його спрезентувала, старий?

— Та хіба ж я тягнув би додому аж з роботи?! Може, і вона. А що, ти відмовився?

— Повернув їй усе, що мені припхала. Аж тут, ти диви, знайома коробочка.

— Ну, ти даєш, старий! Насмішив. Пацієнтки, вони такі — роблять це від щирого серця. А ти відмовляєшся.

— Та буває. Часом і відмовитися треба.

— Так, люди різні приходять.

Після смачного й барвистого столу, тостів на кшталт «щоб любилося і моглося» почалися справжні танці під музику вісімдесятих: «Modern Talking», «Bad Boys Blue», C. C. Catch та іншої попси, яку Віка, звісно, пам’ятала зі свого дитинства. І з задоволенням танцювала то з усіма, то із Сергієм, то з Романом. Особливо виділялась у танцях «язиката Хвеська»: рухалася, вигинаючись спокусливо й манірно, наче кішка, демонструючи всі свої опуклі частини тіла й розсипаючи по плечах розкішне довге каштанове волосся. У робочі дні воно скромно ховалось у заплетену косу, скручену чи на потилиці, чи на чубку у вузлик, жодних прикрас на руках. А сьогодні — великий перстень, маленькі кульчики у вухах. Вона просто магнітом вабила всі погляди. Принаймні Вікторіїн був до неї прикутий повністю. Якісь дивні двоїсті емоції та відчуття. Не схоже на заздрість, бо у самої Віки — волосся густезне, і на танці її сестра водила. Хіба оця цілковита розкомплексованість і розкутість якось насторожували. Потім усі пішли до столу, їли-пили-говорили, захмеліла Світлана розсипалася голосним дзвінким сміхом по всій Романовій квартирі, аж дзвенів бабусин кришталь в антикварному креденсі. І раптом зникла з-за столу, аж легше на вуха стало. Потравили трохи анекдоти й знов увімкнули музику, почали танцювати… А за якийсь час Вікторія зауважила, що Сергія за столом нема. Виходив поговорити з кимось із друзів на балкон, а як повернувся — і чи повернувся, — вона так і не помітила.

Віка пригадує, ніби уві сні бачить, як спантеличено ходить помешканням Романа, заглядаючи за кожні двері, і ніде не може знайти Сергія. Його телефон вимкнений, і оператор щоразу доповідає беземоційним голосом: «Абонент поза зоною досяжності».

— Нічого не розумію! — Вона сама до себе стурбовано.

— Сонечко ти наше, а що це ти тут блукаєш, коли всі притомні люди напиваються і нажираються, га?! — спритно обіймає за плечі й притуляє її до себе господар квартири.

— Сергій кудись зник.

— Та чому ж зник?! — перепитує Ромко й одразу просто пояснює: — Терміново зателефонували з відділення, і він прямо як стояв на сходах, так і рвонув одразу до пацієнтки.

— Дивно якось. Навіть не подумав мене повідомити. І чомусь вимкнув мобілку. Можливо, просто батарея сіла.

— Таке буває… Післяопераційне ускладнення, нема часу на обдумування і пояснення. Лише хвилюєшся, щоб встигнути швидше.