Брутальний лікар - Ніка Нікалео

— О, а про цього виконавця я взагалі мовчу! Як тобі вдалося затягти його в провінцію?!

— Кохання часом здатне на неймовірні вчинки. А він виявився простим і доступним хлопцем. Це все лише для тебе! — відповів Сергій пристрасно. — Ми можемо десь поговорити на самоті, удвох?!

— Так, — стишено відказала Вікторія.

Ніч була довгою і спекотною аж до самісінького світанку. Вони усамітнилися в одній із відреставрованих кімнат замку. Їх огортали втаємничений подих історії і щирість джазу, який ніколи не ставить останнього акценту — кожна нота може бути продовженням мелодії. Точнісінько як у цих двох закоханих, що знову відшукали одне одного. Вікторія наче випірнула на поверхню своєї пам’яті, відчула той скажений біль і одночасно солодкий дотик його поцілунків та обіймів. Вона танула, ніби морозиво на вустах.

— Робота, робота, робота і твої пацієнтки, — шепотіла вона. — Поміж ними ти хочеш десь утиснути й мене. Ти не маєш у житті для мене місця.

— Тобі так тільки здається, я постійно думаю про тебе й про нас. — Він легко торкається самого її єства. — Я кохаю тебе до нестями. Ти єдина, з ким я сам не свій, з ким я зовсім інший.

— Тобі це подобається?

— Що?

— Те, що ти інший. — З неї виходить глибокий і протяжний стогін.

— Ти — солодко-гірка мрія цього чоловіка. Моя мрія! Я не знав більш божевільної і привабливої жінки. І так, мені подобається те, що я можу бути іншим. Але тільки для тебе! І ніколи брутальним, грубим — ніколи.

— Ти говориш неправду. Кожна, котра була у твоєму житті, робила тебе іншим. — Вона наче сама не чує своїх слів-привидів.

— Усі вони не мають значення. Тільки ти одна! І я хочу тільки з тобою залишитися до кінця свого життя.

— Замовкни! — раптом виривається із неї.

— Чому? Це правда! Я ніколи не був таким щирим із жінкою.

— Я б хотіла бути з тобою і залишитися назавжди. Але стільки втрачено! Головне — наша дитина.

— Нічого не втрачено, час лише випробовував нас. Дитина для мене не головне, це не кінець.

— Слово «кінець» звучить трагічно. Я не хочу його чути. Його нема! Поцілуй мене. Солодко й довго, — просить вона.

— Тобі болить?

— Виснажливо й тонко.

— Вибач, я необачно.

— Я не про це…

— Розумію, — відповідає він і додає: — Але нічого не можна змінити в цьому світі.

— Можна. Себе! І зміниться усе довкола.

Пітер Чінкотті забрав до себе всю публіку за двадцять п’ять кілометрів від Жовкви й довкола неї також. За пів години всі навколишні мешканці вже сиділи на каріматах і висіли на деревах та ліхтарях, всотуючи класну музику джазу й попкультур. Звучали світові хіти «Back to the Сalifornia» і «Sway». Публіка пищала в екстазі, світила ліхтариками, коли стемніло, у такт синкопам, що й відрізняє, власне, джаз від інших музичних жанрів. І багато хто зі слухачів уперше з приємністю з’ясував, що насправді більшість із відомих улюблених мелодій і пісень — це джазові комбінації. Для самої Вікторії це також стало великим потрясінням і відкриттям.

Музика — єдина у світі гармонійна стихія. Вона водночас і єднає, і роз’єднує, вона і збурює, і вгамовує, змушує когось усміхатися, а когось пускати гірку сльозу. Ніколи й нікому живому не вдасться створити щось більш універсальне за музику, бо це і математика, і гармонія, і сольфеджіо, і фізичні коливання, і процес, і об’єкт, і суб’єкт, і краса, і тривога, і страх, і ненависть, і любов, і божество. Сама природа музики божественна: вона з’являється нізвідки й зникає в нікуди. Вона постійно змінюється, невловима й хитка, ніжна й нетривка… Хворий на шизофренію нею лікується, а немовля від неї розвивається, хоча це абсолютно не матеріальна, ефемерна, ілюзорна стихія. Не буває двох однакових гармоній, не буває двох Бахів або двох Моцартів, їх не можна порахувати й порівняти, це — не математика. Це — інше, це те, по чому колись упізнають людство, по чому нас назвуть до біса розвиненими й високоінтелектуальними істотами. Музика, гармонія, яка у великого Гессе спочатку вивищує людину над усіма, а тоді опускає до рівня найнижчого самоусвідомлення скороминущості й нетривалості всього сущого, особливо людини з її пихою і погордою. Коли гармонія в душі, важливо, щоб її ніхто не порушив. Не втрутився грубо у твій світ музики й світла. Музика — це любов. Любов — це вдячність, Бог Всюдисущий.

Щастю ж самого Сергія не було меж. Він зміг організувати для коханої жінки те, чого вона так прагнула, але ніяк не могла реалізувати. І на її постійні запитання, як йому це все вдалося, дипломатично відповідав: «Я готовий і на більше заради того, аби ти була поруч і щаслива».

Піч із чавунною плитою і духовками (діал.).

Піч із чавунною плитою і духовками (діал.).

Шосте чуття

Учора ввечері, у момент найбільшої близькості із Сергієм, Вікторія пройшла вся нервовою памороззю, аж затремтіла — їй раптом пригадалося, хто він і все з ним пов’язане. Вона наче відчула, як упала висока гранітна стіна, що стояла в її спогадах, затуляючи собою частину життя. Спочатку це було просто тяжким кадром, де вона побачила чоловіка з іншою, але він ураз зник, залишивши по собі отруту й жовч в її серці. Не зрозуміло, чому і за яких обставин. Та на ранок, відпочиваючи від фестивалю на перинах-подушках сестри у Жовкві, вона болісно почала згадувати події того злощасного дня…

Було 8 Березня. Рівно о 12:00 усі зібралися в помешканні Сергієвого друга, нефролога Романа Баляцького. Старий кавалєр жив у величезній квартирі на Валовій, у давньому австрійському будинку, де стіни під чотири метри, ліпнина на стелі й над дверима, старовинні каміни в кутику кожної кімнати та давній, традиційно взірчастий паркет, мащений пастами. Щоправда, останній кволо поскрипував під час кожного кроку, але його красі це аж ніяк не шкодило. Можливо, навіть атракційна підлога так уміла привернути до себе увагу посеред усієї цієї давньої розкоші. Усе в інтер’єрі змагалося за захоплені погляди гостей.

— Ти отримав це помешкання у спадок, певно. Ні?! — запитала Віка, одразу впізнавши всі ознаки старовини, що колись, до ремонту, були і в апартаментах її покійної тітки.

— О, а ти на диво здогадлива! — білозубо