Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

Тріпнувшись, забила кулаками по чоловічій спині, грудях, плечах… Усьому, що потрапляло під руку. У спробі ухилитися від грубих наполегливих ласк, благала:

— Відпустіть, будь ласка!

Бажаного ефекту це не принесло. Чоловічі руки сильніше стиснулися на її плечах, а губи заковзали шиєю вниз. Ще мить і чужі долоні боляче стиснули груди. Перед очима вкотре раз усе поплило.

— Я сказав, не рипайся! — ще секунда й чоловік повалив її на ліжко.

Користуючись скороминущою свободою Рита спробувала відкотитися убік. Бачила, як насильник намагався розстебнути сорочку і стягнути краватку. Голова крутилась, позбавляючи здатності орієнтуватися, але, відповзаючи, намагалася піднятися. 

Оглянувшись вирвала очима з безлічі предметів на столику біля ліжка досить масивну кришталеву статуетку. Якщо припущення вірні, вдаривши такою, можна врятуватися від найгіршого. Головне, встигнути. Маргариті це практично вдалося, поки чоловік вовтузився з вузлом нещасної краватки. Потягнулася до цілі, проте не вистачило пари секунд. Негідник, хапаючи за ноги, смикнув її до себе, замість заповітної фігурки Одинцова піймала повітря.

— Що ти твориш, дурепо? — злобно прогарчав, коли лице Рити виявилося на одному з ним рівні. — Думаєш, втечеш від мене? Не вийде.

Немов у підтвердження навалився зверху всією вагою, міцно стиснув колінами дівочі ноги, вдавлюючи в ліжко. Геть забувши про сорочку, що так і теліпалася на грудях, почав лапати дівоче тіло неприємно ковзаючи вологими губами шкірою.

Усе здавалося безглуздим. Якби не плачевність положення, Рита розсміялася над нікчемними спробами приборкати її. Та зараз було не до сміху. Тому відчайдушно брикалася та намагалася вирватися. Розмахуючи руками, дряпаючи та звиваючись всіляко бажала уникнути дотиків. У якусь мить вдалося потрапити пальцями в око. Коли чоловік послабив хватку, користуючись його скороминущим замішанням, дівчина різко смикнула ногою та вдарила коліном у пах. Замість бажаної свободи пішла негайна реакція.

— Ах ти, шльондро! — заволав пронизуючи збожеволілим поглядом та сильніше вдавлюючи в ліжко.

До того, як встигла отямитися, побачила, як на неї летить величезна рука. Машинально заплющивши очі голосно скрикнула, коли міцний ляпас пройшовся обличчям. Щока загорілася так, немов нею провезли на величезній швидкості по асфальту. Не встигла пошкодувати про спроби чинити опір, коли зрозуміла, що чоловік не збирався зупинятися.

Не забарився ще один удар, уже на іншу щоку. Потім ще й ще один, викликаючи дикий головний біль та змушуючи відчути на язикові металічний присмак крові від розсіченої губи. Але кричати або благати про милосердя не могла. Відкрити очі, щоби побачити, яке задоволення приносить своїми муками цій людині, теж. Солоні сльози котилися щоками, щипаючи пекучу від важких стусанів шкіру.

Він усе бив і бив. У якусь мить Рита зрозуміла, що удари змістилися вниз. З голови до плечей, потім груди, живіт. Цьому мерзенному чоловікові було плювати, куди гамселити і як. Він отримував колосальне задоволення від того, що відбувалося. Це дівчина розуміла по його задоволеному сміху.

Стільки приниження і болю, не тільки фізичного, а й морального, Рита не відчувала ніколи в житті. На неї вперше підняв руку чоловік. Хоча, хіба можна назвати чоловіком того, хто здатен на подібне? Навряд. Звеличувати себе на п’єдестал коштом зовсім дівчинки у порівнянні з ним міг лише моральний покидьок.

Це було жахливо. Рита зловила себе на думці, що хотіла одного — померти. Чим швидше, тим краще. Щоб скоріше позбутися від страшного випробування, бо раз по раз відчувати, що тебе розчавлює величезний каток, було нестерпно. У пам’яті спливали слова Белли. Відсторонитися від нього, забути, не зламатися… Але не зламатися було важко, навіть заради помсти.

Скільки пройшло часу, перш ніж удари вщухли, Маргарита сказати точно не могла. Здавалося, ціла вічність. На секунди дозволила допустити, що хтось зверху змилостивився і виконав прохання про смерть. Але не дарма кажуть, що людині дається стільки випробувань, скільки здатна винести. Значить і Рита повинна.

— Ти чого притихла? — смикнувши за волосся гримнув чоловік. Намотав на кулак пасма, що давно перестали бути гарною зачіскою.

Рита зрозуміла, навіщо Белла постригла коси. З коротким волоссям складніше впоратися.

— Дивись на мене! — сіпаючи повернув дівоче лице до себе. — Боляче?

Прекрасно усвідомлюючи, що буде за непослух, долаючи біль, що погрожував розколоти голову надвоє, несміливо розплющила повіки, зустрілася зі збожеволілим очима. Чорні щілинки з дивним блиском дивилися на неї. Вони заморожували душу і сковували тіло страхом. Ці очі Маргарита не забуде ніколи. Очі страшної тварини, гієни, яка бажала наживи. Стерв’ятника, ласого до ледь живої жертви.

— Я тобі, здається, говорив, що люблю покірних, але ти вирішила зіграти за своїми правилами. Ось і отримуй.

Дивитися в ці очі Рита не могла. Стрепенувшись швидко відвернулася. Покарання за цю маленьку вільність послідкувало негайно. Чоловік, відпустивши волосся, смикнув плаття на грудях, розриваючи та оголюючи. Спроба прикритися була відкинута. Однією рукою хапаючи за зап’ястя, завів її руки за голову, а іншою намагався звільнитися від власних штанів.

Затремтівши від відрази Маргарита заплющилася і відчайдушно закивала головою. Останній і єдиний опір, на який була здатна. Відсторонитися. Забутися. Але як? Ідіотський коньяк! Чому він так і не допоміг позбутися свідомого сприйняття того, що відбувалося Пашка. Олег. Чи є найменший шанс на порятунок? На помсту? За них, а тепер ще й за себе.