Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна
1998 рік
— Ритко, дивись яка краса! — захоплено вигукнула Белла, витягнувши із шафи коротке плаття криваво-червоного кольору і труснувши ним перед дівчиною.
— Угу, — мляво відгукнулася Маргарита, навіть не глянувши на натхненну нарядами блондинку. Натомість продовжувала вивчати власне відображення в дзеркалі.
Бліде обличчя, запалі повіки, синці під ними та байдужість до всього, що читалось у колись щасливих, карих очах. Кілька днів, і нехай не від безтурботної, принаймні задоволеної життям дівчини не залишилося і сліду. Одна гіркота втрати та байдужість до всього. Бажання помсти, що розбилося об кайдани безвихідної клітки, у якій опинилася.
— Ритко, щось ти зовсім розкисла, — відкинувши одяг на ліжко стурбовано зазначила Белла.
— Думаєш, у моєму становищі можна радіти? — розвернувшись на стільчику гнівно прошипіла Одинцова, зустрічаючись поглядом із блондинкою.
Повисла незручна пауза. Белла намагалася придумати гідну відповідь, але у неї не особливо виходило. Попри життєвий досвід та те, що досить довго існувала в сумнівних колах.
Белла була вельми миловидною панянкою років тридцяти. Густе, злегка кучеряве біляве волосся. Красиві проникливі блакитні очі. Ця жінка далеко не дурна і, напевно, саме тому їй вдалося здобути в золотій клітці таке високе й почесне місце. Починаючи однією зі «зграї» стала головною над іншими. Проте й цього їй здавалося недостатньо, вона явно прагнула більшого.
Уперта й запальна. Непокірна. У цьому вони схожі з Маргаритою, але, на відміну від Одинцової, Белла вміло підлаштовувалася під ситуації. Причаївшись, виконувала будь-які вказівки не через острах суперечок, а вичікувала слушного моменту, щоби показати себе справжню. Риті цьому ще належало навчитися.
Три дні тому, після першої та поки єдиної зустрічі із Сизим, саме до Белли її привів охоронець Сергій. Саме на Беллу було покладено почесну місію ввести Маргариту в курс справи, адже блондинка займалася так званим поповненням, налаштовуючи й причепурюючи дівчат для «роботи». Сама жінка давно пройшла шлях від однієї з безлічі дівчаток за викликом до дорогої та елітної для обраних. Зараз її робота полягала зовсім в іншому і, схоже, це приваблювало набагато більше.
— Рито, — Белла підійшла до дівчини та присівши навпочіпки, узяла крижані долоньки у свої, ледь чутно заговорила: — минулого не повернути, тобі потрібно подбати про свою долю.
— Хороша доля, нічого не скажеш, — не бажаючи показувати сльози Одинцова спішно відвернулася, закусила губу. — Все життя мріяла бути чиєюсь підстилкою.
— Рито, — сильніше стиснувши руки дівчини, — мало хто мріяв про подібне. Тут багато дівчат, для яких Інанна — реальний шанс вижити та не опинитися на вулиці. Мати хоч щось: дах над головою, пристойну їжу й не дешеві речі. Чи ти хочеш залишитися одна на вулиці й піти бомжувати? Або ще краще — у брудні дешеві повії, що готові з будь-яким за сотню?
— Вважаєш, це єдиний спосіб заробітку? — дозволяючи сльозинці скотитися щокою Рита здивовано втупилася на Беллу. — Можна прибиральницею, офіціанткою, продавчинею. Ким завгодно! Краще бомжувати! — на межі відчаю та істерики майже кричала. — По-твоєму, лягати тут під когось краще? Бо ці «хтось» товстосуми, готові вивалити будь-які гроші за сумнівні розваги?
— Рито, повір, я знаю, про що говорю, — важко зітхнувши Белла акуратно стерла з лиця Маргарити вологу. — Ти зобов’язана вистояти. Чим більше будеш пручатися, тим швидше зламаєшся. А як же помста за близьких тобі людей? Невже готова так швидко здатися?
— У тому і справа, що не готова, — з надією вдивляючись в очі жінки, а потім якось несподівано посміхнувшись відчайдушній думці нахилилася до блондинки та змовницьки прошепотіла: — Допоможи втекти! Ти ж усе тут знаєш. Ти тут своя. Тебе ніхто не запідозрить!
— Рито, це неможливо, — натягнувши на обличчя маску байдужості несхвально закивала головою. — Ти бачила охорону? Тут купа камер. Тобі все одно далеко не піти. Хочеш, щоб тебе пристрелили під час втечі? Або ще гірше, піймавши, влаштували таку прочуханку, після якої черговий товстосум здасться раєм? Всіляке проходили.
У чомусь блондинка права. Хто знає, можливо, колись Маргарита знайде здоровий глузд у почутому. Але це буде пізніше. Нині було складно змиритися.
— Зрозуміло.
Звільнивши долоні Рита підскочила і відвернулася до вікна, вдивляючись у далечінь. Туди, де чорнів, здавалося, безпросвітний ліс, за яким обов’язково повинні знаходитися безкраї поля і луки. Туди, де гуляє вільний вітер. Де вона й сама могла стати вільною.
Нерозумно просити Беллу про допомогу. Хто Рита для неї? Чергова з безлічі, які пройшли через її руки. Цікаво, скільки таких наївних дуринд зверталися до жінки з подібним проханням? Напевно, багато. Навряд Белла перебувала тут, якби піддалась хоч раз на вмовляння. Але, дідько, Маргарита не готова згодитися на долю, що була уготована. Вона не зможе. Фізично. Морально. Вона краще помре ніж… Краще дійсно під кулю, ніж усе це. Як страшно… Від відсутності вибору. Від безвиході.
— Рито, — нечутно підкравшись ззаду Белла стиснула дівчину за плечі та, розгорнувши до себе, гримнула, немов прочитавши думки: — Навіть не думай накоїти дурниць.
Замість відповіді Одинцова нервово сіпнулася намагаючись вивільнитися, але це була нерівна боротьба. Особливо коли сили закінчувалися, а нерви на межі. Белла вимуштрувана в приборканні подібних. Із силою струснувши Маргариту, потягнула до туалетного столика на ходу примовляючи: