Мисливці за головами - Ю. Несбе

ще один потужний поштовх. І відчув, як натрапив на щось там усередині. Її тіло напружено застигло, а очі і рот відкрилися так широко, як тільки могли. Потім її тіло здригнулося, а погляд зробився таким диким, що я вирішив, ніби спровокував епілептичний напад. І тут я відчув, як щось гаряче, ще гарячіше, ніж її лоно, охоплює мій член, і наступної миті хвиля обдала мені живіт, стегна і мошонку. Піднявшись на ліктях, я з недовірою і жахом поглянув у ту точку, де з’єднувалися наші тіла. Її лоно стискалося так, наче хотіло виштовхнути мене, і стогін її був глибоким, ревучим, яким я ніколи його не чув. І тут прийшла друга хвиля. Волога виплеснулася з неї, просочилася між наших стегон і витекла на матрац, який ще не встиг увібрати першої хвилі. Господи, подумав я, я пробив у ній дірку. Мозок у паніці шукав причини. Вона вагітна, подумав я. І я якраз пробив дірку у її навколоплідному міхурі, і тепер її води витікають просто сюди, на ліжко. Господи, та ми зараз спливемо до дідька, це водяне дитя, ще одне водяне дитя. Гаразд, припустимо, я читав про так званий «струменевий оргазм» у жінок і навіть бачив його у кількох порнофільмах, але відносився до цього як до обману, вигадки, чоловічої фантазії. Єдине, про що я міг думати, це була розплата, божа кара за те, що я умовив Діану зробити тоді аборт: тепер я убив дитину своїм необережним членом.

Я сповз на підлогу і зірвав з ліжка ковдру, Лотте зіщулилася, але я не звертав уваги на її стиснуте голе тіло, тільки дивився не відриваючись на темну пляму, що розповзалася простирадлом. Поступово до мене доходило, що сталося. Або, точніше, чого, на щастя, не сталося. Та невиправне вже відбулося, тепер запізно і немає шляху назад.

— Я маю піти, — сказав я тоді. — Так не може тривати.

— Що? — ледь чутно прошепотіла Лотте, і досі лежачи у позі ембріона.

— Мені страшенно шкода, — сказав я. — Але я маю йти додому і просити вибачення у Діани.

— Ти однаково його не отримаєш, — прошепотіла Лотте.

Я не чув ані звуку зі спальні, поки змивав у ванній її запах з долонь і губ, а потім пішов, та цей запах попри все переслідував мене.

І тепер, три місяці по тому, я знов стояв у її передпокої, усвідомлюючи, що тепер не вона на мене, а я на неї дивлюся собачими очима.

— Чи можеш ти пробачити мені? — спитав я.

— А що, вона не змогла? — спитала Лотте без жодної інтонації. Чи, можливо, це була датська інтонація.

— Я не розповідав їй про те, що сталося.

— А чому?

— Сам не знаю, — сказав я. — Є велика вірогідність, що у мене вада серця.

Вона подивилася на мене довгим поглядом. І я вловив тінь посмішки у цих її карих, дуже печальних очах.

— Чому ти прийшов?

— Бо не можу тебе забути.

— Чому ти прийшов? — повторила вона із жорсткістю, якої я раніше не чув.

— Просто подумав, що ми могли б… — почав я, але вона перебила:

— Чому, Роджере?

Я зітхнув.

— Я більше не винний перед нею. У неї є коханець.

Запала довга тиша.

Вона трохи відкопилила нижню губу:

— Вона розбила твоє серце?

Я кивнув.

— А тепер ти хочеш, щоб я тобі його склеїла?

Раніше я не чув від цієї мовчазної жінки таких легких і образних формулювань.

— Це тобі не під силу, Лотте.

— Звісно ж ні. А хто її коханець?

— Та один тип, що шукав через нас роботу і який тепер її, скажімо так, не отримає. Може, поговоримо про щось інше?

— Просто поговоримо?

— Тобі вирішувати.

— Так, вирішуватиму я. Ми просто поговоримо. Говорити будеш ти.

— Авжеж. Я приніс вина.

Лотте ледь помітно похитала головою. І відвернулася. Я пішов за нею.

Я теревенив, доки не скінчилося вино у пляшці, і заснув на дивані. А прокинувся в її обіймах, вона лагідно гладила моє волосся.

— Знаєш, на що я в першу чергу звернула увагу, коли побачила тебе? — спитала вона, помітивши, що я прокинувся.

— На волосся, — сказав я.

— Я що, вже казала?

— Ні, — сказав я і поглянув на годинник. Пів на десяту. Час вертатися додому. Точніше, до того, що від нього лишилося. Мене охопив жах.

— Можна мені знову прийти? — спитав я.

І помітив, що вона коливається.

— Ти потрібна мені, — сказав я.

Я знав, що це не досить вагомий аргумент, що його запозичено у жінки, яка віддала перевагу «Куїнз Парк Рейнджерз» тому, що цей клуб змусив її почуватися затребуваною. Та це був мій єдиний аргумент.

— Не знаю, — сказала вона. — Давай я трішки подумаю.

Коли я повернувся, Діана сиділа у вітальні і читала велику книгу. Ван Моррісон співав: «…someone like you / You make it all worthwhile»,[20] і вона не почула мене, поки я не встав перед нею і не прочитав уголос назву на обкладинці:

— «У нас буде дитина»?

Вона підскочила, потім, зрадівши, знічено запхала книгу у шафу за спиною.

— Ти сьогодні пізно, коханий. Займався чимось приємним — чи все працював?

— І те й інше, — сказав я і підійшов до вікна. Гараж купався у місячному сяйві, але мине ще багато годин, перш ніж Уве забере полотно.

— Я тут зробив кілька дзвінків і трохи подумав про призначення кандидата у «Патфайндер».

Вона у захопленні сплеснула у долоні:

— Чудово! То це буде той самий, якого я підказала, цей… як же його?

— Грааф!

— Клас Грааф. От склероз! Сподіваюсь, коли він дізнається, то купить у мене якусь картину подорожче — адже я заслужила?

Вона збуджено посміхнулася, випростала підібгані під себе стрункі ноги і витягнула вперед, потягнулася і позіхнула. І наче кігті охопили моє серце і стисли, як пузир з водою, і мені довелося квапливо повернутися назад до вікна, щоб вона не прочитала біль на моєму обличчі. Жінка, якій я довіряв, не просто зрадила мене, не просто звично носила маску — вона професійно грала роль. Я глитнув, чекаючи, поки знову володітиму власним голосом.

— Кандидатура Граафа не підходить, — сказав я, роздивляючись її обличчя у віконному склі. — Я запропоную їм іншого.

Ні. Усе-таки недостатньо професійно. Бо їй виявилося складно це проковтнути. Я бачив, як у неї відвисла щелепа.

— Ти жартуєш, коханий. Він такий чудовий. Адже ти сам казав…

— Я помилився.

— Помилився? — Я із задоволенням почув пронизливі нотки в її голосі. — Господи, та що ж ти маєш на