Мисливці за головами - Ю. Несбе
— Були випадки, коли солдати, на яких ми наносили «Трейс», зникали зі зв’язку через бруд на власному тілі, — сказав Грааф. — У нас немає технології, що дозволяла б зробити мікроскопічні передавачі достатньо потужними.
— Вона є у «Патфайндера», — сказав голова правління. Це був чоловік років п’ятдесяти з рідким волоссям. Він постійно крутив шиєю, наче остерігаючись, що вона затерпне, або наче він ковтнув щось, що ніяк не пролізе у горло. Напевне, це був мимовільний м’язовий спазм, викликаний таким захворюванням, яке має лише один кінець. — Але у нас, на жаль, немає технології «Трейс».
— З точки зору технології, «ХОТЕ» і «Патфайндер» — чудова родина, — сказав Грааф.
— Безумовно, — обережно відповів голова правління. — Причому «Патфайндер» виступає у ролі безробітної домогосподарки, якій видають дріб’язок на шпильки.
— Десь так, — усміхнувся Грааф. — До того ж, «Патфайндеру» буде легше засвоїти технології «ХОТЕ», ніж навпаки. Інакше кажучи, я бачу для «Патфайндера» єдиний реальний шлях. А саме — вирушити у самостійну подорож.
Я помітив, як «патфайндери» перезирнулися.
— Зрозуміло, Граафе, що ваша біографія вражає, — сказав голова, знехтувавши випадковою грою слів.[18] — Але ми у «Патфайндері» бачимо свого керівника таким, як би сказати, чи то стаєром, таким… Як ви це називаєте на вашому рекрутерському жаргоні?
— «Мужичок», — одразу ж підказав Фердинанд.
— Так, таким собі мужичком. Хороший образ. Тим, хто цінує те, що вже є, і будує далі, камінчик до камінчика. Витривалий і терплячий. А ваш послужний список, він такий… е-е-е, яскравий і драматичний, але не свідчить про витримку та наполегливість — якості, необхідні керівникові.
Клас Грааф, який уважно слухав голову, повернувся до нього із серйозним виразом обличчя і кивнув.
— По-перше, одразу ж скажу, що розділяю вашу думку — «Патфайндеру» потрібен саме такий керівник, як ви описали. По-друге, я б не виявив цікавості до вашої пропозиції, якби не вважав себе саме такою особистістю.
— А ви й справді така особистість? — обережно поцікавився другий представник «Патфайндера», миршавий тип, у якому я іще до знайомства впізнав менеджера з громадських комунікацій. Декого з них я сам же і влаштовував на роботу.
Клас Грааф посміхнувся. Щирою посмішкою, від якої не тільки пом’якшилися його жорсткі, як кремінь, риси, але й повністю змінилося обличчя. Я вже бачив кілька разів цей його викрутас, який перетворював його на пустотливого хлопчика — ось він, може бути і таким теж. Прийом, схожий за впливом на фізичний дотик, про що пишуть Інбау, Рейд і Баклі, — інтимний жест, заявка на щирість, зараз, мовляв, я відкрию вам душу.
— Дозвольте розповісти вам одну історію, — посміхнувся Грааф, — повірити в яку, як мені видається, буде непросто. У ній ідеться про те, що насправді я вічний невдаха. Лузер, який засмучується, навіть програючи в «орла і решку».
У відповідь почулося хмикання.
— Але сподіваюся, вона дещо скаже вам про терпіння і наполегливість, — продовжив він. — Під час служби у ВВЕ я якось полював за одним досить дрібним наркодилером у Суринамі…
Я помітив, як обидва «патфайндери» нахилилися вперед. Фердинанд підлив їм кави, одночасно поглянувши на мене з переможною посмішкою.
І от, рот Класа Граафа зарухався. Губи ворушилися, випинаючись уперед. Вони випиналися і поверталися назад там, де не мали права цього робити. Цікаво, чи кричала вона? Звичайно ж кричала. Діана зазвичай не могла стримати крику — легка здобич власної хтивості. Коли ми з нею вперше кохалися, я згадав скульптуру Берніні у капелі Корнаро, «Екстаз святої Терези». Частково через напіввідкритий рот Діани і цей вираз страждання і навіть болю, напнутої жилки на лобі і зморшки зосередження між бровами. А частково тому, що Діана кричала. Мені завжди здавалося, що охоплена екстазом свята кармелітка у Берніні кричить, коли ангел витягає золоту стрілу з її грудей, щоб проштрикнути її знову. У всякому разі, мені це так уявлялося, туди-сюди, образ божественного проникнення, злягання, у найпіднесенішому значенні, та однаково злягання. Але жодна свята не змогла б кричати так, як Діана. У Діаниному крику було нестерпне задоволення, він, як стріла, встромлявся у барабанну перетинку, що аж тіло вкривалося сиротами. Жалібний і довгий, її крик то наростав, то притишувався, як звук авіамоделі, що летить. Він був таким пронизливим, що після першого ж акту кохання я прокинувся від дзвону у вухах, а за три тижні кохання виявив, що у мене з’явилися перші симптоми шуму у вухах — звук водоспаду, чи принаймні водоспадика, що ставав дедалі гучнішим, під акомпанемент флейти, що грала то крещендо, то димінуендо.
Якось до слова я сказав, що побоююся за свій слух, пожартував, звісно, але Діана сприйняла це без гумору. Навпаки, злякалась і ледь не розплакалася. І коли ми кохалися наступного разу, я відчув на своїх вухах її ніжні руки і спершу зрозумів це як своєрідні пестощі. Та коли її долоні обхопили мої руки, перетворившись на два теплих навушника, до мене дійшло, що це — вияв щирої любові. Дієвість його, з акустичної точки зору, була невеликою — звук просвердлював тепер одразу кору мозку, але тим більшим був емоційний вплив. Я не з тих чоловіків, які плачуть, та збагнувши, розревівся, як дитина. Очевидно, тому, що знав — тепер ніхто і ніколи не покохає мене так, як ця жінка.
І тепер, дивлячись на Класа Граафа і не сумніваючись, що в його обіймах вона теж кричала, я марно намагався позбутися питання, що мене переслідувало. І так само, як Діана не могла стримати крику, так і я не міг не питати себе: невже і йому вона теж закривала вуха?
— Слід вів у заболочені хащі джунглів, — говорив Клас Грааф. — Марш-кидки, вісім годин на день. І ми при цьому вмудрялися запізнюватися, завжди з’являлися трохи пізніше, ніж треба. Врешті-решт, уся група зламалася, один за одним. Лихоманка, дизентерія, укуси змій чи просто звичайна втома. При тому що той тип не був, як я вже сказав, якоюсь там величиною. Джунглі
