Мисливці за головами - Ю. Несбе

деревом перед очима. Ось мить, яку варто було б увічнити в бронзі, — як пам’ять, як вічний сувенір, що належить нам із Діаною, щоб інколи діставати його у дощові дні. Це рішення, подумає вона, незаплямована, було прийнято у мить просвітлення і без будь-якої іншої причини, окрім любові до неї і наших майбутніх дітей. І тільки я, лев, голова прайду, знатиму сувору правду: що горло зебри було перегризено після стрибка їй на зашийок, що пагорб було залито кров’ю заради них, моїх невинних левенят. Так, саме так зміцниться наше кохання. Я дістав мобільних, зняв рукавичку і набрав її номер телефону. Я намагався сформулювати фразу, поки очікував з’єднання. «Люба, я хочу подарувати тобі дитину…» Або «Кохана, дозволь мені подарувати тобі…»

І тут пролунав акорд Gllsus4 Джона Леннона: «It’s been a hard day’s night…»[16]

Що правда, то правда. Я схвильовано посміхався.

Аж поки до мене не дійшло.

Адже я чую це тут!

Нісенітниця якась.

Я опустив слухавку.

І вдалині, але досить чітко, почув, як «Бітлз» починають грати «А Hard Day’s Night». Її рингтон.

Мої ноги, немов залиті бетоном, застигли на крафт-папері, що вкривав підлогу.

Ось вони почали рухатися на звук, поки серце стукало важко і повільно, як б’ють у литаври. Звук лунав з-за дверей, трохи прочинених у коридор із внутрішнього боку парадних кімнат.

Я відчинив двері.

Це була спальня.

Ліжко посеред кімнати було охайно складене, але ним явно користувалися.

У ногах лежала валіза, а збоку стояв стілець, на спинці якого висів якийсь одяг. З незачиненої шафи визирав костюм на вішалці. Той самий, у якому Клас Грааф був на інтерв’ю. Десь тут, у спальні, співали у два голоси Леннон і Маккартні — з тою енергетикою, якої на більш пізніх дисках уже ніколи не було. Я озирнувся. Став на коліна. Нахилився. І побачив його. Телефон від «Прада» лежав під ліжком. Мабуть, випав з кишені її штанів. Можливо, коли він їх з неї зривав. А вона не почала шукати його, поки… поки…

Перед очима зринув її звабливий зад, коли вона сьогодні вранці гарячково копирсалася у своєму одязі і сумочці.

Я піднявся з колін. Надто швидко, мабуть, тому що кімната заходила ходором. Я зіперся об стіну.

Увімкнувся автовідповідач, пролунало її цвірінчання:

— Привіт, це Діана. Зараз я не можу підійти до телефону…

Ага, звісно.

— Але ж ви знаєте, що робити…

Так. Знаю. Краєчком свідомості я зафіксував, що схопився за стінку голою рукою і треба не забути її витерти.

— Вдалого дня!

А це вже навряд чи вийде.

Відбій.

Частина третя

ПОВТОРНЕ ІНТЕРВ’Ю

9. Повторне інтерв’ю

Мій батько, Ієн Браун, був затятим, хоча й не дуже обдарованим, шахістом. Він навчився грати у п’ятирічному віці у свого батька, а потім читав книги з теорії шахів та вивчав партії. Однак мене він гри у шахи не навчав, поки мені не виповнилося 14 й оптимальні роки для навчання лишилися позаду. Але я мав схильність до шахів і у шістнадцять років уперше його переміг. Він посміхався так, ніби пишається мною, але я знав, що насправді приховує ця посмішка — ненависть. Він знов розставив фігури на дошці, і ми почали матч-реванш. Я грав, як завжди, білими фігурами, він переконував мене, що таким чином віддає мені перевагу. Після кількох ходів він вибачився і пішов на кухню, де, як я знав, хильнув з пляшки джину. Поки його не було, я встиг переставити дві фігури, але він не помітив. Ще за чотири ходи він, розкривши рота, дивився на мого білого ферзя навпроти свого чорного короля. Він зрозумів, що при наступному ході я оголошу йому мат. Вигляд у батька був такий кумедний, що я не зміг стримати посмішки. По його обличчю я бачив — він розуміє, що відбулося. Він підвівся і скинув усі фігури з дошки. І вдарив мене. Коліна мої підігнулися, і я впав — радше від страху, ніж від удару. До того він мене ніколи не бив.

— Ти переставив фігури, — прошипів він. — Мій син не шахраює!

У роті я відчував смак крові. Білий ферзь, моя біла королева, лежала біля моїх ніг. Її корона розкололася. Ненависть, наче жовч, пекла мені горло і груди. Я підняв понівечену королеву і поставив на дошку. А після і решту фігур.

— Твій хід, батьку.

Бо саме так чинить гравець, сповнений духом крижаної ненависті, — коли його супротивник несподівано б’є його по обличчю у двох кроках до перемоги, він угадує страх і б’є по найболючішому місцю. Гравець тримає дошку у полі зору, але, сховавши страх, розробляє новий план. Зводить дух, відновлюється, досягає перемоги. І йде, не показуючи свого тріумфу.

Я сидів у торці столу і дивився, як ворушаться губи Класа Граафа. Як напружуються і розслабляються щоки, виліплюючи слова, зрозумілі, вочевидь, для Фердинанда і двох представників «Патфайндера», — у всякому разі всі троє кивали, не приховуючи задоволення. Як я ненавидів цей рот. Ненавидів сірувато-рожеві ясна, зуби, міцні як могильні плити, саму форму цього огидного тілесного отвору, схожого на відкриту рану з кривими краями, з піднятими куточками, що означали посмішку — посмішку-проріз, якою Бйорн Борг[17] свого часу зачаровував світ. І якою тепер Клас Грааф зваблював своїх майбутніх роботодавців із «Патфайндера». Але більш за все я ненавидів його губи. Губи, що торкалися губ моєї дружини, її шкіри, можливо, її рожевих сосків і напевне — її вологого, трохи відкритого лона. Мені здалося навіть, що я бачу біляву лобкову волосинку, що прилипла до складочки на його відкопиленій нижній губі.

Я сидів мовчки майже півгодини, поки Фердинанд ставив одне за одним дурні запитання, взяті із книги з рекрутингу з таким дебільним піднесенням, ніби сам їх вигадав.

На початку інтерв’ю Клас Грааф відповідав, повернувшись у мій бік. Та поступово він збагнув, що я неофіційний пасивний глядач, що його місія тепер — нести спасенну вістку, Євангеліє від Граафа, цим трьом. Однак він раз у раз кидав на мене запитальні погляди, ніби очікуючи натяку на мою роль у всьому цьому.

Через якийсь час ті двоє з «Патфайндера», голова правління і менеджер з громадських комунікацій, почали ставити Граафу свої запитання, які стосувалися, звісно, його роботи в «ХОТЕ». І Грааф звітував, як він і «ХОТЕ» взяли на себе випробування «Трейсу» — густої рідини, схожої на лак чи гель, в