Мисливці за головами - Ю. Несбе

Діана і Грааф. Коли я поставив свій «вольво» в гаражі, повернувшись з квартири Граафа, то в якусь мить мені захотілося опустити вікна, ввімкнути мотор і вдихати вуглекислий газ, чадний газ і що там іще люди вдихають — хай там як, це легка смерть.

— Коли ми йшли його слідом уже шістдесят три дні, здолавши триста двадцять кілометрів найогиднішої місцевості, яку тільки можна собі уявити, наш загін скоротився до мене й одного молокососа з Гронінгена, надто тупого, щоб збожеволіти. Я вийшов на зв’язок із штабом і попросив надіслати нам нідертер’єра. Знаєте таку породу? Ні? Найкращий у світі шукач. І нескінченно відданий — нападає на будь-кого, на кого вкажеш, незалежно від розмірів. Друг на все життя. У буквальному розумінні цього слова. Вертоліт скинув собаку, однорічного цуцика, просто посеред джунглів величезного округу Сипалівіні. Так само, до речі, і кокаїн скидають. Точка, де він приземлився, була на відстані десяти кілометрів від місця, де знаходилися ми. Здавалося, не те що відшукати нас буде неможливо, але й вижити у джунглях, принаймні добу, вже буде дивом. Так ось, він знайшов нас менш ніж за дві години.

Грааф відкинувся на спинку крісла. Тепер він повністю володів ситуацією.

— Я назвав його Сайдвіндер — як ракету, що знаходить джерело тепла, знаєте? Я полюбив цього собаку. І тому завів собі нідертер’єра, вчора привіз його з Нідерландів — це насправді онук Сайдвіндера.

Коли я повернувся після вторгнення до квартири Граафа, Діана сиділа у вітальні і дивилася новини по телевізору. Ішов репортаж з прес-конференції старшого інспектора Бреде Сперре, перед ним стирчав ліс мікрофонів. Він розповідав про вбивство. Розкрите вбивство. Убивство, яке він розкрив самотужки, принаймні відчуття було саме таке. Сперре брутально ковтав приголосні, як радіоприймач під час грози, один за одним, як друкарська машинка, на котрій стерлися деякі букви. «Винний завт-а предста-е перед су-ом. Ще питання?» Усі ознаки східнонорвезької говірки було начисто витравлено з його мови — при тому, що він, якщо вірити гуглу, вісім років грав у баскетбол за Аммерюд. Закінчуючи поліцейську академію, був другим за кількістю балів. У портретному інтерв’ю для жіночого журналу відмовився відповісти, чи є у нього коханка на роботі. Мовляв, ймовірна коханка приверне увагу як ЗМІ, так і тих елементів, яких він ловить. Утім, ніщо на глянцевій фотографії у тому самому журналі — напіврозстебнута сорочка, напівзаплющені очі, двозначна посмішка — не вказувало на наявність коханки.

Я встав позаду Діаниного крісла.

— Він тепер у КРИПОСі, — сказала вона. — Вбивства і таке інше.

Я це і сам, звісно, знав, я гуглив Бреде Сперре щотижня, аби знати, що він поробляє і чи не сказав чогось у газетах про зграю викрадачів предметів мистецтва. Окрім того, я ще й розпитував про нього при нагоді: Осло — місто маленьке. Я був у курсі.

— Співчуваю, — сказав я невимушено. — Тепер він не часто зможе заглядати до тебе у галерею.

Вона посміхнулась і поглянула на мене знизу вгору, а я поглянув на неї згори й усміхнувся — тепер наші обличчя знаходилися у зворотному від звичайного співвідношенні. І на якусь мить мені подумалося, що нічого у них з Граафом не було, що я просто уявив це занадто живо і яскраво, як інші час від часу уявляють найгірше, що може статися в їхньому житті, щоб відчути це і зрозуміти, чи варто жити далі. І ніби бажаючи отримати підтвердження, що це лише фантазія, я сказав, що варто було б насправді замовити подорож у Токіо у грудні. Але вона, попри те, що до того так прагнула поїхати туди, здивовано подивилася на мене і сказала, що не може закрити галерею на Різдво, адже це високий сезон. І що ніхто не їздить у Токіо в грудні, бо ж там холоднеча. Тоді я спитав щодо весни — може, вже час забронювати квитки? Та вона відповіла, що не варто так далеко загадувати, краще почекати і подивитися, як усе складеться. Звичайно, відповів я і сказав, що піду спати, адже дуже стомився.

Спустившись униз, я зайшов у дитячу кімнату, підійшов до міцуко-дзідзо і схилив коліна. Вівтаря і досі ніхто не торкався. Не варто так далеко загадувати. Краще зачекати і подивитися. Я вийняв з кишені маленький темно-червоний футляр, погладив пальцем його шовковисту поверхню і поставив поряд з кам’яним Буддою, що оберігав наше водяне дитя.

— За два дні ми таки знайшли цього наркодилера в одному сільці. Його переховувала юна дівчинка-іноземка, котра, як з’ясувалося, стала його коханкою. Ця публіка зазвичай знаходить ось таких дівчат невинного вигляду і використовує їх як кур’єрів. Поки дівчат не схоплять на митниці і не засудять до довічного ув’язнення. На цей час минуло вже 65 днів від початку пошуків. — Клас Грааф приглушив зітхання. — Щодо мене, то я був готовий ганятися за ним ще стільки ж.

Мовчання врешті порушив менеджер з громадських комунікацій:

— І ви його затримали?

— Не тільки його. Він і його коханка дали свідчення, що дозволили нам затримати ще двадцяти трьох його співучасників.

— Але як… — почав голова правління, — як відбувається захоплення таких… гм, десперадо?

— У цьому випадку досить спокійно, — сказав Клас Грааф і заклав руки за голову. — Як для Суринаму. Коли ми взяли будинок штурмом, він, поклавши на стіл зброю, допомагав коханці крутити м’ясо через м’ясорубку.

Голова правління зареготав і глянув на менеджера з громадських комунікацій, а той покірно підтримав шефа боязким смішком. Потім дует перетворився на тріо, коли до нього додався високий пискливий сміх Фердинанда. А я розглядав їхні безглузді обличчя, думаючи, що мені б зараз не завадила ручна граната.

Після того, як Фердинанд закінчив інтерв’ю, я пішов провести Класа Граафа, поки решта троє взяли паузу для підбиття підсумків.

Я довів Класа Граафа до ліфта і натиснув кнопку.

— Більш ніж переконливо, — сказав я, склавши руки на животі і дивлячись, як перемикаються цифри поверхів на табло. — Як спокусник ти робиш успіхи.

— Спокуса від спокуси різниться. Сподіваюся, Роджере, ти не вважаєш нечесним прагнення продати себе якнайдорожче.

— Звичайно, ні. На твоєму місці я вчинив би так само.

— Дякую. Коли буде підписано призначення?

— Сьогодні ввечері.

— Чудово.

Двері ліфта прочинилися, ми увійшли в нього, стояли й чекали.

— Я просто подумав, — сказав я. — Цей дилер, якого ви переслідували…

— Що?

— Це випадково не той, що катував тебе в підвалі?

Грааф посміхнувся:

— Як ти здогадався?

— Просто припустив.

Двері