Мисливці за головами - Ю. Несбе

— І ти вдовольнився простим затриманням?

Грааф підняв одну брову.

— Тобі важко у це повірити?

Я знизав плечима. Ліфт поїхав униз.

— План був — позбавити його життя, — сказав Грааф.

— Отже, було за що помститися.

— Так.

— А до якої відповідальності засуджують у нідерландській армії за навмисне вбивство?

— Завжди є спосіб зробити все так, що ніхто ні про що не дізнається. Курацит.

— Отрута? Якою намащують стріли?

— Ним користуються мисливці за головами у нашій частині світу.

Навмисна двозначність, я зрозумів.

— Розчин курациту у каучуковій капсулі, розміром з виноградину, з гострою, майже невидимою голкою. Поміщається у матрац об’єкта. Коли об’єкт лягає, голка простромлює тіло, яке своєю вагою вичавлює отруту з гумової капсули.

— Але ж він був у будинку, — сказав я. — І до того ж мав свідка в обличчі цієї дівчини.

— Саме так.

— То як ти примусив його здати своїх?

— Я запропонував йому угоду. Наказав моєму товаришеві тримати його, а сам засунув його руки у м’ясорубку і сказав, що ми прокрутимо їх і згодуємо фарш собаці у нього на очах. Тут він і заговорив.

Я мовчки кивнув, уявивши собі цю сцену. Двері ліфта розсунулися, і ми пішли до виходу. Я відчинив перед Граафом вхідні двері.

— А що було потім, коли він усе сказав?

— В якому сенсі? — сказав Грааф, зіщулено дивлячись на небо.

— Чи виконав ти свою частину угоди?

— Я ж бо… — мовив Грааф, дістав з нагрудної кишені темні окуляри «Мауї Джим-Титаніум» і одягнув їх. — Я завжди виконую свою частину угоди.

— Отже, простий арешт? Чи варто було заради цього два місяці полювати на цього типа, та ще й ризикуючи життям?

Грааф тихо розсміявся.

— Ти не розумієш, Роджере. Для таких, як я, припинити полювання неможливо. Я, як і мій собака, — результат селекції і дресури. Ризику для нас просто не існує. Я — як запущена ракета з тепловим наведенням — її не зупинити, вона сама, в силу своєї будови, націлена на саморуйнування. Ось тобі й нагода перевірити свої знання з психології. — Він узяв мене за лікоть, посміхнувся тонкою посмішкою і прошепотів: — Тільки цей діагноз тримай при собі.

Я продовжував стояти, притримуючи двері.

— А дівчина? Її ти як примусив говорити?

— Їй було чотирнадцять років.

— І?

— А сам як думаєш?

— Я не знаю.

Грааф глибоко зітхнув.

— Я не розумію, чому у тебе склалася така думка про мене, Роджере. Я не допитую неповнолітніх дівчат. Я взяв її із собою до Парамарібо, купив їй квиток на літак із власного солдатського жалування і найближчим рейсом відправив додому до батьків, поки суринамська поліція не встигла встромити у неї свої кігті.

Я дивився йому вслід, поки він швидким кроком йшов до свого сріблястого «лекcyca-GS430» на парковці.

Цей осінній день був сліпучо прекрасним. А у день мого весілля йшов дощ.

10. Вада серця

Я утретє натис на кнопку Лотте Мадсен на щитку домофону. Щоправда, таблички з іменем поряд не було, та я вже стільки разів у житті дзвонив у ці двері на Ейлерт-Сундс-гате, що навряд чи міг переплутати.

Споночіло і похолоднішало рано і різко. Я зіщулився. Лотте довго зволікала із відповіддю, коли я подзвонив їй з роботи після обідньої перерви і спитав, чи можна зайти до неї після восьмої. Коли ж вона нарешті погодилася вшанувати мене аудієнцією, я зрозумів, що це було, вочевидь, порушення даної собі клятви: ніколи більше не мати справи з людиною, яка так безжалісно її кинула.

Домофон заспівав, і я смикнув на себе двері під’їзду, наче боявся впустити останній шанс. І пішов сходами, не скориставшись ліфтом, щоб не зіткнутися із якимось цікавим сусідом, що почне роздивлятися мене, упізнає і зробить висновки.

Лотте ледве прочинила двері, і я зміг побачити її бліде обличчя.

І зробив крок усередину, зачиняючи за собою двері:

— Ось і я.

Вона не відповіла. Як завжди.

— Ну, як живеш? — спитав я.

Лотте Мадсен здвигнула плечима. Вигляд у неї був такий самий, як коли я вперше її побачив, — перелякане цуценя, маленьке, кошлате, з розгубленими карими очима. Масне волосся, що звисало по боках обличчя, сутулі плечі, безформний одяг невизначеного кольору справляли враження, що ця жінка скоріше намагається сховати, аніж продемонструвати своє тіло. Для чого у неї не було жодних підстав. Лотте була стрункою, гарної статури, з чудовою чистою шкірою. Але вона випромінювала покірність, як, певно, всі жінки певного типу, яких постійно б’ють, постійно кидають і які ніколи не отримують того, на що заслуговують. Напевне саме цим вона і пробудила в мені те, про існування чого я ніколи не здогадувався: покровительський інстинкт. На додачу до майже платонічних почуттів, що поклали початок нашому недовговічному зв’язку. Або інтрижці. Інтрижці, певно. Зв’язок — це теперішній час, інтрижка — минулий. Уперше я побачив Лотте Мадсен на вернісажі у Діани минулого літа. Вона стояла в іншому кінці зали, не зводячи з мене погляду, і схаменулася запізно. Заскочити жінку на місці злочину завжди приємно, а оскільки я був не певен, що вона знову зверне на мене свій погляд, то сам попрямував до тієї картини, яку вона роздивлялася, і відрекомендувався. Скоріше з цікавості, ясна річ, оскільки і досі був — у силу своєї натури — патологічно відданим Діані. Злі язики, можливо, стверджували, що це був скоріше результат оцінки ризиків, аніж данина коханню. Адже я знав: у тому, що стосується привабливості, Діана — гравець вищого дивізіону, ніж я, а отже, я не можу користуватися подібними нагодами, не ризикуючи втрапити в дивізіон нижче.

Усе може бути. Та Лотте Мадсен була з мого дивізіону.

У неї був вигляд дивакуватої художниці, і я за інерцією вирішив, що так воно і є, — або ж вона коханка дивакуватого художника. Інакше я ніяк не міг пояснити того, що ці розтягнуті коричневі вельветові штани і цей млявий затісний сірий светрик пропустили на вернісаж. Та вона виявилася покупцем. Не за власні кошти, звісно, — а для однієї датської фірми, яка облаштовувала свій новий офіс в Оденсі. Лотте була перекладачем-фрілансером, перекладала з норвезької та іспанської: брошури, статті, інструкції, фільми і деяку професійну літературу. Датська фірма була одним з її постійних замовників.

Лотте розмовляла тихо і з невпевненою, боязкою посмішкою, наче не розуміла, як хтось може витрачати час на розмову з нею. Я одразу ж захопився Лотте Мадсен. Так, напевне, «захопився» — відповідне слово. Вона була чарівною. І маленькою. Метр п’ятдесят