Мисливці за головами - Ю. Несбе

Я ліг лобом на кермо і віддихався.

Бісовий птах глузливо зареготав, коли колеса відштовхнулися від містка, і ми поїхали геть.

Я вже казав, що ніколи раніше не бував у Уве вдома, проте адреса у мене була. Я відкрив бардачок, вийняв чорний GPS-навігатор і набрав вулицю і номер будинку, водночас по можливості ухиляючись від зустрічних машин. GPS порахував, подумав і оптимізував шлях. Логічно і без емоцій. Навіть м’який, стриманий жіночий голос, який вів мене тепер, звучав незворушно, наче нічого й не трапилось.

Так і треба, сказав я собі, діяти, як машина, уникаючи дурних помилок.

За півгодини я вже прибув за адресою. Стара крихітна хатинка стояла на вершині пагорба, притиснувшись до стіни темно-зеленого ялинника. Я зупинив машину біля ґанку, оглянув будинок і одразу ж зачинив дверцята, хоча потворну архітектуру, звісно, вигадали не сьогодні.

Уве сидів на передньому сидінні поруч зі мною, теж страшний, як водяний чорт, і такий мокрий, що одяг на ньому хлюпав, поки я перевіряв його кишені і нарешті відшукав зв’язку ключів. Від торсання він трохи ожив і тепер дивився на мене каламутним поглядом.

— Іти можеш? — спитав я.

Він втупився у мене, ніби я був потойбічним створінням.

Нижня щелепа стирчала вперед ще сильніше, ніж звичайно, тож він виглядав як помісь кам’яної статуї з острова Пасхи та Брюса Спрінгстіна.

Я обійшов машину, випустив його і підштовхнув до дверей. Відчинив їх уже першим ключем і подумав, що тепер нарешті все добре, тепер лишилося усього тільки затягти його всередину. Я вже увійшов у дім, коли схаменувся. Сигналізація. Зовсім немає потреби, щоб зараз сюди приїхала купа охоронців з «Триполіса» або щоб камери зафіксували мене тут з напівмертвим Уве Чикерюдом.

— Який пароль? — гаркнув я Уве на вухо.

Він здригнувся і почав вивертатися з моїх рук.

— Уве! Пароль!

— А?

— Мені потрібно відімкнути сигналізацію, щоб увійти.

— Наташа… — пробелькотів він із заплющеними очима.

— Уве! Візьми себе в руки.

— Наташа…

— Пароль!

Я дав йому ляпаса, що він аж очі вирячив:

— Та кажу ж тобі, йолопе. НАТАША!

Я відпустив його, почув, як він гепнувся на підлогу, і під’їхав до воріт. Панель сигналізації було сховано за дверима, я вже засвоїв, що монтери з «Триполіса» завжди намагаються повісити її саме там. Маленька червона лампочка миготіла, показуючи, що пішов зворотний відлік до спрацювання тривоги. Я набрав ім’я російської шльондри. І згадав, перш ніж натиснути останнє «а»: Уве, у нього ж дислексія. Дідько його знає, як він пише це ім’я. Та п’ятнадцять секунд, що мені лишалися, вже майже вийшли, і питати в нього вже пізно. Я натиснув «а» і заплющив очі, приготувавшись до звуку сирени. Трохи зачекав. Тиша. Я знову розплющив очі. Червона лампочка перестала миготіти. Я перевів дух — нарешті можна не думати про те, скільки секунд мені лишилося.

Коли я знову ввійшов у будинок, Уве не було там, де я його залишив. По його мокрих слідах я пройшов у вітальню. Яка, судячи з усього, використовувалася одночасно для відпочинку, роботи, харчування та сну. У всякому разі, в одному її кінці, біля вікна, стояло двоспальне ліжко, в іншому — висів плазмовий телевізор, а посередині стояв журнальний столик із залишками піци у картонній коробці. Уздовж довгої стіни стояв гвинторізний верстат, а на ньому — відпиляне дуло дробовика, який Уве, вочевидь, збирався вдосконалити. Сам він заповз на ліжко і тепер лежав там і стогнав. Від болю, слід розуміти. Я погано уявляв собі, що робить курацит із людським тілом, та підозрював, що нічого хорошого.

— Ну як ти? — спитав я і підійшов поближче.

І зачепив щось ногою, воно викотилося на потертий паркет, — я глянув собі під ноги і побачив, що підлогу навколо ліжка всіяно стріляними гільзами.

— Я вмираю, — стогнав Уве. — Що сталося?

— У машині ти сів на шприц з курацитом.

— КУРАЦИТ? — Він підвів голову і втупився у мене. — Ти маєш на увазі отруту курацит? Тобто цей довбаний курацит тепер у мені?

— Так. Але його очевидно виявилося там замало.

— Замало?

— Замало, щоб позбавити тебе життя. З дозою він дав маху.

— Він? Хто?

— Клас Грааф.

Голова Уве впала назад на подушку.

— От лайно! Не кажи тільки, що ти нас злив! Ти що, здав нас, Брауне?

— Звісно, ні, — відповів я і присунув стілець до ліжка. — Цей шприц на сидінні — це дещо… дещо інше.

— Дещо інше? Не те, що ми обчистили його квартиру? Як у дідька таке можливо?

— Я не хочу про це говорити. Коротше, це він на мене полює.

— Курацит! — заревів Уве. — Мені потрібно до лікарні! Брауне, я помираю! Якого хріна ти привіз мене сюди? Телефонуй один-один-три, негайно! — Він кивнув у бік чогось там на тумбочці, що я спершу прийняв за пластмасову статуетку, що являла собою двох оголених жінок у так званій позиції шість-дев’ять, та це виявилося телефоном.

Я глитнув.

— Тобі не можна до лікарні, Уве!

— Не можна? Мені потрібно! Ти чуєш, ідіоте? Я ж помру! Здохну!

— Послухай мене. Коли вони дізнаються, що тебе отруєно курацитом, то одразу ж зателефонують у поліцію. Курацит просто так в аптеці не купиш, це одна з найсильніших у світі отрут, типу синільної кислоти. Ти одразу ж загримиш на допит у КРИПОС.

— То й що? Я буду мовчати, я — могила!

— Ну і як ти все це поясниш?

— Вигадаю що-небудь.

Я похитав головою:

— У тебе немає шансів, Уве. Принаймні не тоді, коли вони використають Інбау, Рейда і Баклі.

— Що?

— Ти зламаєшся. Тобі краще лишатися тут, розумієш чи ні? Он, тобі вже краще.

— Та що ти в цьому розумієш, Брауне? Може, ти лікар? Дідька лисого! Ти бісів хедхантер, а у мене зараз легені горять вогнем. У мене дірка в селезінці, а за півгодини відмовлять нирки. Мені треба, сука, в госпіталь! НЕГАЙНО!

Він трохи піднявся на ліжку, але я підскочив і знову притис його до матраца.

— Слухай, я піду пошукаю молоко в холодильнику. Молоко нейтралізує отруту. Нічого іншого з тобою в лікарні однаково не робитимуть.

— Тільки вливатимуть у мене молоко?

Він знову спробував встати, але я відштовхнув його назад, і мені раптом здалося, що він припинив дихати. Очі закотилися, рот відкрився, голова завалилася назад на подушці. Я схилився до його обличчя і констатував, що він таки