Мисливці за головами - Ю. Несбе
Єдине, що я зміг знайти, — це кулі та порох. В аптечці, прикрашеній, як годиться, червоним хрестом, було повно коробочок, в яких, згідно з написом на них, знаходилися патрони з кулями калібру 9 мм. У шухлядах на кухні теж виявилося чимало коробок з боєприпасами, деякі коробки були підписані «blanks» — холості патрони, те, що ми на сержантських курсах називали «фуфло». Це ними Уве, як видно, відстрілював телепрограми, які йому не подобалися. Хвора людина. Я відкрив холодильник, там — на тій же поличці, що й пакет знежиреного молока «Тіне», — лежав сріблястий пістолет. Я дістав його. Рукоятка була крижаною. З вигравіюваною на сталі маркою — «Глок-17». Я зважив пістолет на руці. Курка у нього, вочевидь, не було, а у стволі цілком могла знаходитися куля. Інакше кажучи, діставай і стріляй, наприклад, якщо ти сидиш на кухні, а до тебе раптом приходить непроханий гість. Я поглянув на камеру спостереження на стелі. Напевне, Уве Чикерюд набагато більший параноїк, ніж я припускав, при тому що ми начебто обговорювали його діагноз.
Я взяв із собою пістолет та пакет молока. Принаймні, можна буде приборкати Уве, якщо знову відіб’ється від рук. Заглянувши у вітальню, я побачив, що він знову сидить на ліжку. Непритомність, отже, була симуляцією. В руці він тримав вигнуту пластмасову жінку з висунутим язиком.
— Пришліть за мною машину «швидкої допомоги», — вимовив він голосно й чітко і поглянув на мене з викликом. Він, безумовно, міг собі це дозволити, оскільки в іншій руці він тримав зброю, яку я начебто пригадував з фільмів. «Худ» із «Провісників бурі», бандитська розправа. Коротше, це був «Узі». Зручний маленький пістолет-кулемет, страшна і смертельна зброя, достатньо страшна, щоб мені стало не смішно. Та ще й наставлена на мене.
— Ні! — крикнув я. — Не роби цього, Уве! Вони ж подзвонять у поліц…
Він вистрілив.
Наче кукурудзяні зерна застрибали на сковорідці. Попкорн. Я встиг подумати це, встиг подумати, що от під яку музику я помру. І, відчувши дещо у животі, глянув на підлогу. Побачив цівку, що витікає з мого боку і струменить по коробці з молоком. Біла кров? Тут до мене нарешті дійшло, що все навпаки, що він прострелив якраз-таки молочний пакет. Машинально і з деякою покірністю я підняв пістолет, дещо дивуючись, що я на це здатен, і натиснув на спуск. Звук підхльоснув мою лють: постріл виявився у всякому разі набагато гучнішим, ніж у цього бісового «Узі». Тут цей довбаний кулемет різко замовк. Я опустив пістолет і встиг побачити, як Уве дивиться на мене, наморщивши лоба. А у лобі, просто над зморшкою, чорніє охайненька дірочка. Наступної миті його голова безшумно відкинулася назад і гепнулась на подушку. Моєї люті як і не було, я кліпав і кліпав, здавалося, у мене на сітківці повторюється й повторюється телевізійна картинка. Щось підказувало мені, що Уве Чикерюд навряд чи повернеться ще раз.
13. Метан
Я гнав по шосе Е-6, тиснучи на газ під постукування дощу по вітровому склу і відчайдушні змахи двірників «мерседеca-280SE», що належав Уве Чикерюду. Було чверть на другу. Минуло всього лише п’ять годин відтоді, як я прокинувся, а я вже встиг, цілий і неушкоджений, вдало уникнути замаху, підлаштованого моєю дружиною, зіштовхнути труп напарника в озеро, потім, не відходячи від каси, врятувати цей труп, що виявився живісіньким, тільки для того, щоб цей живісінький спробував пристрелити мене самого. А потім, після несподівано влучного пострілу, я встиг ще й засмутитися, що він знову труп, а я — вбивця. А до Елверума лишалося ще півшляху. Бризки дощу висіли над асфальтом молочною завісою, і я машинально нахилився вперед, щоб не проскочити вказівник повороту. Позаяк місце, куди я їхав тепер, не мало адреси, яку можна було б вбити у патфайндерівський GPS-навігатор.
Перш ніж від’їхати від будинку Уве Чикерюда, я витяг із шафи сухий одяг, який знайшов, узяв ключі від його машини і вигріб у нього з гаманця всі картки та готівку. Його самого я так і лишив лежати на ліжку. Навіть якщо сигналізація увімкнеться, його ліжко — єдине місце, що не потрапляє в поле спостереження жодної з камер. Окрім того, я прихопив пістолет «Глок», позаяк нема чого залишати знаряддя вбивства на місці злочину. І зв’язку ключів із ключем від будинку в околицях Елверума, де ми зазвичай зустрічалися. Це було місце для медитації, планів та осяянь. А ще — місце, де мене ніхто не побачить, бо ніхто не знає, що я знаю, що це місце існує. До того ж, це було єдине місце, куди я міг податися тепер, якщо не хотів затягти Лотте у всю цю історію. А історія, яка, чорт забирай, історія? Та така, що я раптом став мішенню для скаженого голландця, чиєю професією якраз і є полювання на людей. А цілком можливо, що й мішенню для поліції, якщо вона раптом виявиться кмітливішою, ніж мені здається. Мій єдиний шанс — ускладнити їм життя. Я маю, наприклад, змінити машину, позаяк мало що ідентифікує особистість так однозначно, як семизначний реєстраційний номер. Почувши звук автоматичного увімкнення сигналізації після того, як я зачинив за собою двері будинку Уве, я поїхав назад, у бік власного будинку. Було зрозуміло, що Грааф може там на мене очікувати, тому я припаркувався на бічній дорозі, трохи віддалік. Поклав свої мокрі речі у багажник, витягнув Рубенса з-під оббивки салону і поклав у теку, зачинив машину і пішов собі геть. Машину Уве я знайшов на тому ж місці, де бачив її вранці, кинув папку на сидіння поруч з водієм і взяв курс на Елверум.
І ось він, поворот на бічну дорогу. Він з’явився раптово, слід було сконцентруватися, аби вчасно пригальмувати. Жахлива видимість, слизький асфальт, один рух — і машина вилетить у кущі на узбіччі, а от саме тепер ані зустріч з копами, ані скручені в’язи мені ні до чого.
І ось я вже в сільській місцевості. Клапті туману висіли над фермами і горбистими луками обабіч дороги, яка поступово ставала дедалі вужчою і більш звивистою. Мене поливали фонтани з-під коліс фури з написом «Кухні „Сигдал“», поки, на моє щастя, не з’явився з’їзд на путівець, де я міг уже їхати сам по собі. Вибоїни на асфальті ставали глибшими і численнішими, а ферми навпаки — меншими і
