Мисливці за головами - Ю. Несбе

— Clas Greve is the best manager I’ve ever worked with.[25]

— So you…[26] — почав я.

— Yes, Sir, my most sincere recommendations. He is the perfect man for Pathfinder. Or any other company for that matter.[27]

Я почекав. І передумав.

— Thank you, Mister Fenselbrink.

— Felsenbrink. Any time.[28]

Я запхав телефон у кишеню штанів. Незрозуміло чому виникло відчуття, що я зробив щось не так. На вулиці дощ лив як з цебра, і, не маючи кращого заняття, я витяг Рубенса і став роздивлятися при світлі від кухонного віконця. Люте обличчя Мелеагра, який простромлює здобич. І раптом я зметикував, кого він нагадав мені, коли я вперше побачив картину: Класа Граафа. Тут до мене начебто дійшло. Збіг, звісно, але Діана якось казала мені, що її ім’я — це римське найменування Артеміди, грецької богині полювання. І це саме Артеміда послала мисливця Мелеагра, адже так? Я позіхнув і став шукати себе на цій картині, перш ніж зрозумів, що переплутав. Усе навпаки, Артеміда якраз наслала страхітливого вепра. Я тер очі, втома, як і раніше, відчувалася.

Раптом я відчув: щось трапилось, щось змінилось, але я за розгляданням картини цього не помітив. Я визирнув у вікно. Це звук. Дощ скінчився.

Я прибрав картину назад у теку і вирішив сховати її як слід. Мені доведеться вийти з хатинки — треба сходити в магазин, та й ще є справи, а цьому слизькому Синдре О я аніскілечки не довіряю.

Я озирнувся — погляд зупинився на вбиральні за вікном. Дах з нечастих дощечок. Ідучи двором, я подумав, що дарма не одяг куртки. Перший нічний мороз може вдарити коли завгодно.

Вбиральня являла собою будівлю з односхилим дахом і мінімумом комфорту: чотири стіни, через щілини в яких здійснювалася природна вентиляція, і дерев’яний стільчак з круглою діркою, прикритою чотирикутною, грубо збитою кришкою. Я зняв зі стільчака три порожні картонні трубки від рулонів туалетного паперу, телевізійний щотижневик, з титульної сторінки якого дивилися крихітні зіниці Руне Рюдберга,[29] і заліз на стільчак. Підтягнувся до стельових дощок, що лежали неприкріплені на балках, і вкотре пожалкував, що мені не вистачає кількох сантиметрів зросту. Нарешті я підчепив одну з дощок, заштовхав під неї теку і поклав дошку на місце. І стоячи там, на стільчаку, широко розставивши ноги, я раптом закляк і вп’явся поглядом в отвір між дошками стіни. Зовні було абсолютно тихо, якщо не зважати на звук крапель, що падали з дерев. Окрім цього я не чув ані звуку, ані тріску гілля, ані чвакання ніг мокрою стежиною. Нічого, окрім скавуління собаки, що стояв на галявині поряд зі своїм господарем. Сидячи у вбиральні, я б їх не помітив: вони стояли так, що не потрапляли в поле огляду з вікна. Собака був литим снарядом з м’язів, щелепів та зубів, запакованим у тіло боксера, тільки трохи меншим і кремезнішим. Дозволю собі нагадати: я терпіти не можу собак. Клас Грааф був у камуфляжному плащі і зеленій кепці. Жодної зброї в руках він не тримав, але що було у нього під плащем — лишалося тільки здогадуватися. Раптом я зрозумів, що для Граафа це оптимальне місце. Відлюдне, жодних свідків, сховати трупа нічого не варто. Раптом господар і собака одночасно поворушилися, наче підкоряючись нечутній команді. Серце стукотіло від страху, та я все ж таки не міг відвести від них захопленого погляду — як вони швидко і досконало рухаються з галявини, вздовж стіни будинку і далі — хутко — крізь двері, які лишили навстіж прочиненими.

Я знав, що мені лишаються секунди, потім Грааф виявить, що в хатинці нікого немає. Знайде куртку на спинці стільця, яка свідчить, що я десь поблизу. І… от дідько!.. побачить «глок» на кухонному столі поряд з порожньою бляшанкою. Мозок працював повільно і дійшов єдиного висновку: у мене немає нічого — ані зброї, ані шляхів для відступу, ані плану, ані часу. Варто лишень кинутися навтьоки, і максимум за десять секунд на горлі у мене опиниться двадцять кілограмів голландської собачатини, а у потилиці дев’ятиміліметрова куля. Якщо коротко, я у повному лайні. У зв’язку з цим мій мозок мав би впасти у паніку. Та замість цього він зробив те, чого я від нього зовсім не очікував. Думка завмерла і повернулася назад. До оцього «повного лайна».

План. Відчайдушний і огидний у всіх розуміннях. Та у нього, однак, була визначна перевага: він був єдиним.

Я взяв одну з трубок від туалетного паперу і засунув у рота. Перевірив, наскільки щільно я можу обхопити її губами. І підняв кришку. Сморід вдарив в обличчя. На глибині півтора метра виднівся септик, в якому стояла рідка суміш випорожнень, сечі, туалетного паперу і дощової води, що стікала вниз по стінках. Щоб вивезти септик до лісу на відкачку, необхідно мінімум двоє, і робітка ця — жахлива. У буквальному розумінні цього слова. Ми з Уве якось спробували це зробити, і потім три ночі поспіль мені снилося лайно, що хлюпотить. Сам Синдре О від цієї справи явно ухилявся: півтораметровий септик був повен до країв. Що за даних обставин мене украй влаштовувало. Навіть нідертер’єру нічого не почути тут, окрім нечистот. Я поклав кришку стільчака собі на голову, вхопився обома руками за краї дірки і повільно опустився всередину. Відчуття було нереальне — занурюватися у лайно, відчувати легке тиснення фекалій, поки я вгвинчувався у них, натягнувши носки. Кришка увесь цей час лежала у мене на голові, поки та не опинилася нижче краю дірки. Мій нюх, напевне, від перенавантаження, начисто відключився, і я лише відчував, як посилено працювали слізні залози. Верхній, найрідший, шар септика був крижаним, але нижче було насправді доволі тепло — напевне, через усілякі там хімічні реакції. Здається, я десь читав, що в отаких от сільських нужниках накопичується метан, що ним можна на смерть отруїтися, надихавшись як слід. Нарешті я відчув тверде дно під ногами і присів навпочіпки. Сльози текли по щоках, з носа теж текло. Я закинув голову, щоб картонна трубка стирчала чітко вгору, заплющив очі і спробував розслабитися, щоб подолати блювотний рефлекс. А потім знову обережно опустив голову.

Слухові проходи заповнили тиша і лайно. Я змушував себе дихати через картонну трубку. Нічого, виходило. Тільки потихеньку, неглибоко. Позаяк було б символічно — наковтатися цієї гидоти і померти, захлинувшись у наших