Мисливці за головами - Ю. Несбе

— Я трохи боюся за тебе, розумієш, золотко моє?

Здавалося, мене обіймає чужа людина. Усе в ній змінилося, навіть запах. Чи це був його запах? Пахло огидно. Її рука ходила туди-сюди й робила масажні рухи, ніби вона мила мені голову, ніби її захоплення моїм волоссям досягло цієї миті нового піку. Мені схотілося ударити її, усією долонею, навідмах. Щоб долоня відчула дотик, удар шкіри об шкіру, відчула біль і шок.

Замість цього я заплющив очі і дозволив їй займатися цим далі, масажувати мене, пом’якшувати, улещувати. Напевне, я важко хворий.

— Мені час на роботу, — сказав я, коли відчув, що закінчення масажу не передбачається. — Наказ про призначення має бути готовий до дванадцятої години.

Та вона все не відпускала мене, і врешті-решт мені довелося вивільнитися з її обіймів. Я помітив, як у куточку її ока щось блиснуло.

— Що таке? — спитав я.

Але вона не відповіла, тільки похитала головою.

— Діано…

— Щасти тобі, — прошепотіла вона, голос її трохи тремтів. — Я кохаю тебе.

І вийшла.

Мені хотілося кинутися слідом, але я лишився стояти. Втішати свого вбивцю — який у цьому сенс? І який тепер сенс хоча б у чомусь? Тож я всівся у машину, повільно видихнув і глянув на себе у дзеркало заднього виду.

— Це треба пережити, Роджере, — прошепотів я. — Зібратися і пережити.

І я запхнув Рубенса назад під оббивку, застебнув її, завів двигун, почув, як позаду опустилися двері гаража, випростався і повільно поїхав униз, у бік центру, дорогою, що петляла.

Машина Уве стояла метрів за чотириста від нашого гаража. Та й нехай собі — вона може простояти тут не один місяць, аж до снігу і снігоприбиральної техніки. Більше мене засмучувала наявність трупа в багажнику — його треба якось здихатися.

Я замислився. Парадокс: моя обережність у спілкуванні з Уве Чикерюдом принесла свої плоди саме тепер. Щойно я позбудусь цього трупа, ніхто не знайде між нами жодного зв’язку. Але куди мені його викинути?

Першою думкою була сміттєспалювальна піч у Грьонму. Запакувати труп у що-небудь, потім під’їхати до сміттєспалювальної печі, відкрити багажник і вивалити труп просто на скат і вниз, в іскристе море вогню. Недоліком цього плану було те, що поруч могли опинитися інші сміттєвози, а також персонал самої печі. Може, спалити його самостійно в якомусь безлюдному місці? Але людська плоть горить досить погано, я читав, що в Індії таке вогняне поховання займає в середньому дві години. А якщо повернутися в гараж, коли Діана вже піде до себе в галерею, і нарешті скористатися верстатом та електролобзиком, які без жодних потайних думок мені подарував колись тесть на Різдво? Порізати труп на шматки потрібного розміру, покласти кожний у поліетиленовий пакет, туди ж кілька каменів, — і втопити пакети у сотні різних лісних озер в околицях Осло? Я постукав себе кулаком по лобі. Порізати на шматки, і як я це собі уявляю? По-перше, хіба я сам не бачив у серіалі «Місце злочину», як працює слідство? Тут крапля крові, там слід зубця, що вказує на електролобзик тестя, і все — мене пов’яжуть. По-друге, навіщо напружуватися і знищувати тіло? Чому б не знайти якогось відлюдного місточка і не зіштовхнути тлін Уве Чикерюда з парапету? Труп напевне спливе, і його буде знайдено — ну то й що? Адже мене нічого не пов’язує з убитим, я ніколи не знав ніякого Уве Чикерюда і навіть точно не знаю, як пишеться слово «курацит».

Я спинив вибір на Марідален. Їхати до цього селища усього хвилин десять, у тих місцях повно усіляких озер та річок і досить нелюдно, принаймні у першій половині дня. Я зателефонував Іді-Оді й сказав, що сьогодні прийду пізніше.

За півгодини я проїхав кілька мільйонів кубометрів лісу і два діснейленди, розташовані у непристойній близькості до столиці Норвегії. І ось на одній з бічних, засипаних гравієм стежинок я знайшов той місток, який шукав. Я вимкнув мотор і почекав хвилин з п’ять. Ані людей, ані машин, ані будинків поблизу видно не було, жодних звуків, окрім моторошного пташиного крику, що кілька разів почувся мені. Ворон? Хтось чорний, у будь-якому разі. Такий самий чорний, як це нерухоме і таємниче водяне плесо всього за метр від дерев’яного містка. Пречудово.

Я вийшов і відкрив багажник. Уве лежав у тій самій позі, в якій я туди його запхнув, обличчям додолу, руки вздовж тіла, тіло вигнуто так, що зад стирчить догори. Я востаннє озирнувся довкола, аби пересвідчитися, що я сам. Потім зробив кидок. Швидкий і точний.

Сплеск, що почувся, коли тіло розбило поверхню води, виявився на диво тихим, як легке схлипування, ніби озерце вирішило стати моїм співучасником у цій темній справі. Зіпершись на парапет, я дивився на ці тихі непроглядні води. І думав, що мені робити тепер. І поки я думав, я раптом побачив, як Уве Чикерюд підіймається мені назустріч: зеленувате обличчя з виряченими очима, спливаючий мрець з мулом у роті та водоростями у волоссі. Я встиг подумати, що не завадило б хильнути віскі, щоб заспокоїти нерви, коли обличчя піднялося над поверхнею води і наблизилось до мене.

Я закричав. І мрець закричав, хриплим голосом, наче в повітрі раптом не лишилося кисню.

Тут він знову зник — його знов поглинула чорна вода.

Я вдивлявся вниз, у підводну темряву. Невже це насправді було? Та точно було, чорт забирай, луна і досі перекочується між вершинами дерев.

Я переліз через парапет. Затримав дихання, перед тим як занурити тіло у крижану воду, і стрибнув. Удар по п’ятках віддався аж у потилицю. Я зрозумів, що стою на твердому дні і вода досягає мені трохи вище пояса. Точніше кажучи, дно, на якому я стояв, було не дуже твердим — під однією ногою щось ворушилося. Я понишпорив у каламутній воді, схопив щось, що видалося мені водоростями, бо під ними я відчував тверде дно, і потягнув нагору. Обличчя Уве Чикерюда з’явилося знову, він змигнув воду з вій і знову низько і хрипло зойкнув, як людина, що задихається.

Це було вже занадто. Наступної миті я не мав іншого бажання, окрім випустити Уве і вистрибнути з води.

Та хіба я міг так вчинити?

У всякому разі я мусив спершу витягти його на сушу біля містка.

Свідомість Уве знову взяла тайм-аут, і я насилу тримав його голову над водою. Кілька разів я підковзнувся на м’якому