Двійник - Тесс Геррітсен

— Вибачте, що перериваю, — почала Мора.

Баллард розвернувся до неї, втомлено усміхнувся.

— Боюся, ви нас бачите не в найкращі часи. Це мати Кейті, Кармен. Це доктор Мора Айлс.

— Я вже йду.

— Але ж нам майже не вдалося поговорити.

— Я вам ще зателефоную. У вас зараз інші справи. — Вона кивнула до Кармен. — Приємно познайомитися. Добраніч.

— Я вас проведу, — зголосився детектив.

Вони вийшли з будинку, і він зітхнув, наче відчув полегшення, опинившись подалі від вимогливої родини.

— Вибачте, що я так втрутилася, — мовила Мора.

— Вибачте, що мусили це слухати.

— Бачите, ми все вибачаємося одне перед одним.

— Вам немає за що вибачатися, Моро.

Вони дійшли до її автомобіля, на мить спинилися.

— Я не мав змоги розповісти вам про сестру, — сказав Баллард.

— Розповісте наступного разу?

Він кивнув.

— Наступного разу.

Мора сіла в авто, зачинила двері. Опустила віконце, коли побачила, що він нахиляється, аби щось їй сказати.

— Дещо про неї я вам усе-таки скажу.

— Так?

— Ви така схожа на Анну, що мені подих переймає.

Сидячи у своїй вітальні, роздивляючись фото юної Анни Леоні з батьками, Мора не могла припинити думати про ці слова. «Усі ці роки тебе бракувало в моєму житті, і я цього не усвідомлювала. Але я мусила знати; на якомусь рівні я мала відчувати відсутність сестри».

«Ви така схожа на Анну, що мені подих переймає».

«Так, — подумала вона, торкаючись обличчя Анни на світлині. — У мене теж подих переймає».

У них із Анною була однакова ДНК; що ще вони мали спільного? Анна теж обрала наукову кар’єру, підпорядковану розуму й логіці. Вона теж, певно, зналася на математиці. Чи грала вона на піаніно, як Мора? Чи любила книжки, австралійські вина й телеканал «Хісторі»?

«Я стільки всього хочу про тебе знати».

Година була пізня; вона вимкнула світло й піднялася до спальні збирати речі.

8

Непроглядна чорнота. Голова болить. Пахне деревом, вологою землею і… ще чимось, хоча цього не може бути. Шоколад. Це запах шоколаду.

Метті Первіс широко розплющила очі, але так само могла б їх міцно заплющити — усе одно анічогісінько не бачила. Ані проблиску світла, ані імли тіні на тінях. «Господи, я що осліпла?»

«Де це я?»

Вона лежала не в своєму ліжку, а на чомусь жорсткому, і від цього боліла спина. Підлога? Ні, під нею було не поліроване дерево, а грубі дошки, шершаві від бруду.

Якби тільки в голові так не калатало.

Жінка заплющила очі, відганяючи нудоту. Спробувала через біль згадати, як вона опинилася в цьому дивному темному місці, де не було нічого знайомого. «Двейн, — подумала вона. — Ми посварилися, а тоді я поїхала додому». Вона намагалася відновити втрачений час. Згадала стос пошти на столі. Згадала, як плакала і сльози крапали на конверти. Згадала, як скочила на ноги і як стілець ударився об підлогу.

«Я почула якийсь звук. Пішла до гаража. Я почула звук, пішла до гаража, і…»

Нічого. Метті не могла згадати нічого, що було б після цього.

Вона розплющила очі. Було досі темно. «Це погано, Метті, це дуже, дуже погано. У тебе болить голова, ти втратила пам’ять і осліпла».

— Двейне? — гукнула вона. Почула тільки гуркіт власного пульсу.

Треба вставати. Треба піти по допомогу, хоча б знайти телефон.

Жінка перекотилася на правий бік, щоб підвестися, і вдарилася обличчям об стіну. Від удару знову впала на спину. Трохи полежала, ошелешена, з розбитим носом. Що тут робить стіна? Простягнула руку, щоб помацати її, і відчула під пальцями ті ж грубі дошки. «Гаразд, перекочуся на інший бік», — подумала вона, розвернулася ліворуч.

І вдарилася ще об одну стіну.

Серце закалатало гучніше й швидше. Метті знову опинилася на спині, думаючи: «З обох боків стіни. Не може такого бути. Це не насправді». Відштовхнувшись від підлоги, сіла й ударилася маківкою. Знову впала на спину.

«Ні, ні, ні!»

Її охопила паніка. Вимахуючи руками, вона билася об перешкоди у всіх напрямках. Чіпляючись за дерево, позаганяла скалки в пальці. Почула вереск, але не впізнала свого голосу. Усюди стіни. Вона борсалася, билася, сліпо гатила кулаками, аж поки не розбила їх до крові та синців, так утомившись, що не могла вже поворухнути кінцівками. Її вереск поступово перетворився на схлипування. Зрештою — на ошелешену тишу.

«Ящик. Я замкнена в ящику».

Вона глибоко вдихнула, відчула запах свого поту, свого страху. Відчула, як у ній ворухнулася дитина — ще один бранець у замкненому просторі. Їй згадалися російські матрьошки, яких їй колись подарувала бабуся. Лялька у ляльці у ляльці.

«Ми тут помремо. Ми обоє тут помремо, і я, і дитина».

Заплющивши очі, вона спробувала побороти новий наплив паніки. «Припини. Негайно припини. Думай, Метті».

Тремтячою рукою вона потягнулася праворуч, торкнулася однієї стіни. Потягнулася ліворуч, торкнулася ще однієї. Яка між ними відстань? Певно, фути три, може, більше. А довжина яка? Жінка простягнула руку за голову й відчула десь із фут вільного простору. У цьому напрямку не так уже й погано, є трохи місця. Пальці пройшлися чимось м’яким, одразу за головою. Вона притягнула це до себе й зрозуміла, що це ковдра. Поки Метті розгортала її, щось важке впало на підлогу. Холодний металевий циліндр. Її серце знову закалатало, але цього разу не від паніки, а від надії.

Ліхтарик.

Вона знайшла вимикач, натиснула на нього. Коротко з полегшенням видихнула, коли промінь світла прорізав темряву. «Я бачу, бачу!». Промінь ковзнув по стінах її в’язниці. Вона спрямувала його на стелю й побачила, що місця ледве вистачить для того, щоб сісти, якщо опустити голову.

Черевата, незграбна, вона, звиваючись, ледве змогла зайняти сидячу позу. І тільки тоді побачила,