Двійник - Тесс Геррітсен

Мора заціпеніла, готуючись до удару, який неодмінно мав іти слідом.

— Вони збігаються, — сказала Ріццолі. — Ці два генетичні профілі — ідентичні.

7

На стіні кухні цокав годинник. У склянках на столі поволі танули кубики льоду. Час ішов, та Мора почувалася застиглою в цій миті, і слова Ріццолі нескінченно повторювалися в її голові.

— Вибачте, — сказала детектив. — Не знала, як ще вам про це сказати. Але мені здалося, ви маєте право знати, що у вас є…

Вона замовкла.

«Була. У мене була сестра. А я навіть і не знала про її існування».

Ріццолі потягнулася через стіл, узяла Мору за руку. То було на неї не схоже; детектив не з тих жінок, які схильні втішати чи пропонувати свої обійми. Але от вона тримає її руку й дивиться так, наче чекає, що Мора от-от розвалиться.

— Розкажіть мені про неї, — м’яко мовила Мора. — Розкажіть, якою вона була.

— Про це краще поговорити з детективом Баллардом.

— З ким?

— Рік Баллард. Він із Ньютона, був приписаний до її справи після нападу доктора Касселя. Гадаю, вони були близько знайомі.

— Що він про неї розповідав?

— Вона виросла в Конкорді. У двадцять п’ять років вийшла заміж, але це тривало недовго. Розлучилися полюбовно, дітей не мали.

— Колишній чоловік поза підозрою?

— Так. Він відтоді знову одружився, живе в Лондоні.

«Розлучена, як і я. Цікаво, чи є ген, який зумовлює невдалі шлюби?»

— Як я казала, вона працювала в компанії Чарлза Касселя «Касл Фармасьютиклз», у відділі досліджень.

— Науковиця.

— Так.

«Знову ж, як і я, — подумала Мора, вдивляючись у сестрине обличчя на знімку. — Тож зрозуміло, що вона цінувала логіку й розсудливість, як і я. Науковцями керує інтелект, їх утішають факти. Ми з нею порозумілися б».

— Це важко сприйняти, я знаю, — сказала Ріццолі. — Намагаюся уявити себе на вашому місці і справді не можу. Це наче відкрити паралельний всесвіт, де живе інша версія тебе. Дізнатися, що вона весь час була тут, жила в тому ж місті. Якби тільки…

Вона знову замовкла.

«Чи є фраза, більш марна за «якби тільки»?»

— Вибачте, — сказала детектив.

Мора глибоко вдихнула й випросталася, показуючи, що не має потреби в тому, щоб її тримали за руку. Що вона здатна з цим упоратися. Вона закрила теку й підштовхнула її назад до Ріццолі.

— Дякую, Джейн.

— Ні, лишіть собі. Це ваш примірник.

Обидві жінки підвелися. Ріццолі дістала з кишені візитівку, поклала на стіл.

— Це теж може знадобитися. Він сказав, що можете звертатися до нього з будь-якими запитаннями.

Мора подивилася на картку. «РІЧАРД Д. БАЛЛАРД, ДЕТЕКТИВ. ДЕПАРТАМЕНТ ПОЛІЦІЇ НЬЮТОНА».

— Це з ним вам варто поговорити, — сказала Ріццолі.

Разом вони пішли до вхідних дверей. Мора опанувала емоції, вдаючи привітну господиню: простояла на ґанку достатньо довго, щоб помахати рукою на прощання, тоді замкнула двері й пішла до вітальні. Постояла там, дослухаючись до того, як від’їжджає авто Ріццолі, лишаючи по собі тільки тишу передмістя. «Зовсім сама, — подумала вона. — Я знову сама-самісінька».

У вітальні жінка дістала старий фотоальбом. Роками вона не розгортала його — відколи помер батько і вона прибирала в його будинку за кілька тижнів після похорону. Альбом Мора знайшла на столику біля ліжка й уявила, як він сидів у ліжку в останній вечір життя, сам-один у великому будинку, і переглядав знімки своєї молодої родини. Останнім, що він мав побачити, перш ніж вимкнути світло, мали бути щасливі обличчя.

Вона розгорнула альбом і сама вдивилася в них. Сторінки були крихкі, деяким знімкам уже майже сорок років. Затрималася на першій же фотографії матері, яка аж світилася перед камерою, тримаючи в руках темнокосе немовля. За ними виднівся дім із вікторіанським оздобленням та еркерними вікнами, якого Мора не пам’ятала. Під світлиною охайним почерком Джинні, її матері, було написано «Привезли Мору додому».

Не було жодного фото з лікарні, жодного знімка вагітної матері. Тільки цей раптовий і різкий образ залитої сонцем Джинні, яка усміхається, тримаючи в руках своє несподіване немовля. Мора подумала про інше темнокосе дитя в руках іншої матері. Можливо, того ж дня гордий батько в іншому місті теж фотографував свою маленьку дочку. Дівчинку на ім’я Анна.

Вона гортала сторінки. Дивилася на своє зростання: від ледве здатного ходити маляти до вихованки дитячого садочка. Ось вона на новенькому велосипеді і батькова рука притримує її. Ось її перший виступ за піаніно — темне волосся підв’язане зеленою стрічкою, руки на клавішах.

Остання сторінка. Різдво. Морі років сім, з обох боків поряд із нею стоять мати й батько, руки переплетені в любовних обіймах. За їхніми спинами мерехтить дощиком прикрашена ялинка. Всі усміхаються. Мора подумала: «Ідеальна мить. Але вони не можуть тривати вічно, приходять і йдуть, і їх уже не повернеш; можна тільки створювати нові».

Альбом закінчився. Звісно ж, були ще й інші — принаймні чотири томи історії Мори, кожна подія увічнена й каталогізована батьками. Але саме цей альбом батько вирішив тримати біля свого ліжка, де на знімках — ще зовсім крихітна дочка, вони з Джинні ще сповнені сил, і сивина ще не торкнулася їхнього волосся. Скорбота і смерть Джинні ще не торкнулися їхніх життів.

Мора дивилася на обличчя батьків і думала: «Як мені пощастило, що ви обрали мене. Я скучила за вами дуже сильно, за вами обома». Вона згорнула альбом і крізь сльози дивилася на шкіряну обкладинку.

«Якби ж тільки ви були тут. Якби ж могли мені розповісти, хто я насправді така».

Вона пішла до кухні і взяла візитівку, яку лишила на столі Ріццолі. Спереду був надрукований робочий номер Ріка Балларда в поліції Ньютона. На звороті картки Мора побачила, що він лишив їй ще й домашній, зі словами: «Дзвоніть коли завгодно, вдень чи вночі. — Р. Б.»

Мора набрала його домашній номер. Після третього дзвінка відповіли:

— Баллард.

Саме прізвище, вимовлене чітко, діловито. Вона подумала: «Цей чоловік одразу береться до справи. Він не зрадіє дзвінку від жінки на межі емоційного зриву». Вона почула звуки