Двійник - Тесс Геррітсен

— Може, вип’єте чогось? — запитала Мора.

— Це було б чудово. Тільки щось безалкогольне. — Ріццолі поплескала себе по животу. — Маля надто дрібне, аби гульбенити.

— Авжеж.

Мора провела гостю коридором, змушуючи себе належно виконувати роль господині. На кухні кинула кубики льоду в дві склянки, налила помаранчевого соку. У свій додала горілки. Розвернулась, щоб поставити склянки на стіл, і побачила, що детектив дістала з кейса теку.

— Що це? — запитала вона.

— Може, спершу присядемо, док? Бо те, що я вам зараз розкажу, може вас засмутити.

Мора опустилася на стілець за столом, Ріццолі зробила те ж саме. Вони сиділи одна навпроти одної, між ними лежала тека. «Скринька таємниць Пандори, — подумала Мора, дивлячись на неї. — Може, я насправді й не хочу знати, що всередині».

— Пам’ятаєте, що я казала вам минулого тижня про Анну Джессоп? Що ми не знайшли про неї жодної інформації, давнішої за півроку? І що єдиним її помешканням була та порожня квартира?

— Ви назвали її привидом.

— У якомусь сенсі так і є. Анна Джессоп насправді не існувала.

— Як так може бути?

— Бо Анни Джессоп фактично не було. Це був псевдонім. Насправді її звали Анна Леоні. Близько шести місяців тому вона повністю змінила особу. Почала закривати свої рахунки і зрештою виїхала з будинку. Під новим іменем винайняла квартиру в Брайтоні, до якої й не мала наміру переїздити. То був глухий кут на випадок того, якщо хтось зможе дізнатися її нове ім’я. Тоді спакувала речі й поїхала до штату Мен. До маленького містечка на півдорозі до узбережжя. Там вона прожила останні два місяці.

— Звідки ви все це знаєте?

— Говорила з копом, який їй з усім цим допоміг.

— З копом?

— Детектив Рік Баллард, із Ньютона.

— Тоді це псевдо… вона взяла його не тому, що втікала від закону?

— Ні. Ви, певно, здогадаєтеся, від чого вона втікала. Стара історія.

— Від чоловіка?

— На жаль, дуже заможного чоловіка. Доктора Чарлза Касселя.

— Мені це ім’я не знайоме.

— «Касл Фармасьютиклз». Він заснував компанію, а Анна працювала в ній дослідницею. У них був роман, але за три роки вона спробувала від нього піти.

— І він її не відпустив.

— Доктор Кассель не схожий на того, від кого можна просто так піти. Одного вечора вона опинилася в швидкій Ньютона із синцем під оком. Далі стало страшніше. Переслідування. Смертельні погрози. Навіть мертва канарка в поштовій скриньці.

— Господи.

— Так, от вам справжнє кохання. Іноді єдиний спосіб змусити чоловіка не робити вам боляче — застрелити його. Або сховатися. Може, вона досі була б жива, аби обрала перший варіант.

— Він її знайшов.

— Нам тільки потрібно це довести.

— Зможете?

— Ми ще не мали змоги поговорити з доктором Касселем. Він дуже зручно поїхав з Бостона вранці після стрілянини. Увесь минулий тиждень подорожував у справах, і вдома його чекають не раніше, ніж завтра.

Ріццолі піднесла свою склянку до вуст, і від цокання кубиків льоду Мора здригнулася. Детектив поставила склянку на стіл. Вона мовчала, нібито намагалася виграти час, але для чого?

— Вам треба ще дещо знати про Анну Леоні. — Ріццолі вказала на теку на столі. — Я принесла це вам.

Мора відкрила теку й відчула шок, побачивши знайоме обличчя — чорнява дівчинка із серйозним поглядом стояла в обіймах старшої пари: вони наче намагалися її захистити.

— Це могла б бути я, — м’яко мовила вона.

— Анна носила знімок у гаманці. Ми думаємо, що їй тут років десять, і на фото вона з батьками, Рут та Вільямом Леоні. Обоє вже померли.

— Це її батьки?

— Так.

— Але… вони такі старі.

— Так і було. Матері, Рут, було шістдесят два, коли цей знімок було зроблено. — Ріццолі помовчала. — Анна була єдиною дитиною.

«Єдина дитина. Старші батьки. Я знаю, до чого все це, — подумала Мора. — І я боюся того, що вона мені зараз скаже. Вона насправді для цього прийшла. Справа не в Анні Леоні та її жорстокому коханцеві, усе значно страшніше».

Вона підняла очі на Ріццолі:

— Її вдочерили?

Детектив кивнула.

— Місіс Леоні було п’ятдесят два, коли народилася Анна.

— Для більшості агенцій це забагато.

— Тому, ймовірно, удочеріння було приватним, через юриста.

Мора подумала про своїх батьків, тепер теж уже мертвих. Вони теж були немолоді — за сорок.

— Що вам відомо про ваше вдочеріння, док?

Мора глибоко вдихнула.

— Коли батько помер, я знайшла папери. Усе було зроблено через юриста тут, у Бостоні. Я телефонувала йому кілька років тому, чи не скаже він мені імені моєї рідної матері.

— І як?

— Сказав, що записи запечатано. Відмовився видати будь-яку інформацію.

— І ви не наполягали?

— Ні.

— Юриста звали Теренс Ван Ґейтс?

Мора заклякла. Відповідати не було потреби, вона знала, що Ріццолі бачить відповідь у її приголомшених очах.

— Звідки ви дізналися? — спитала вона.

— За два дні до смерті Анна зареєструвалася в готелі «Тремонт» у Бостоні. Зі свого номера зробила два дзвінки. Один — до детектива Балларда, якого тоді не було в місті. Другий — до офісу Ван Ґейтса. Ми не знаємо, чому вона хотіла з ним зв’язатися, він ще не передзвонив.

«Тепер буде одкровення, — подумала Мора. — Справжня причина того, чому вона сидить зараз у мене на кухні».

— Ми знаємо, що Анну Леоні вдочерили. У вас однакова група крові та дата народження. І саме перед смертю вона говорила з Ван Ґейтсом — тим юристом, який займався вашим удочерінням. Дивовижні збіги.

— Давно ви все це знаєте?

— Кілька днів.

— І не сказали мені? Приховали.

— Не хотіла вас засмучувати без нагальної потреби.

— Що ж, я справді засмучена — тим, що ви так довго чекали.

— Я мала зачекати, бо мусила дізнатися ще дещо. — Ріццолі глибоко вдихнула. — Сьогодні по обіді я говорила з Волтом ДеҐрутом із лабораторії ДНК. Трохи раніше я попросила його прискорити виконання аналізу за вашим запитом. Сьогодні він показав мені отримані авторадіограми. Він досліджував два окремі профілі. Один