Двійник - Тесс Геррітсен

Метті дивилася, як Барт іде до кабінетів. Трохи пройшла за ним — так, щоб побачити, як він стукає в Двейнові двері. Відповіді не було, постукав ще раз. Нарешті двері відчинилися, Двейн висунув голову і налякано здригнувся, помітивши дружину, яка замахала йому з виставкового залу.

— Можна з тобою поговорити? — гукнула вона.

Двейн вийшов із кабінету, зачинив за собою двері. Різко спитав:

— Що ти тут робиш?

Барт перевів очі з одного на іншу. Повільно почав відходити до виходу:

— Ем, Двейне, я сходжу вип’ю кави.

— Так, так, — пробуркотів Двейн. — Байдуже.

Продавець зник. Чоловік з дружиною подивилися одне на одного.

— Я на тебе чекала, — сказала Метті.

— Що?

— Мій прийом у гінеколога, Двейне. Ти сказав, що прийдеш. Лікар Фішмен чекав двадцять хвилин, а тоді чекати було вже нікуди. Ти пропустив УЗД.

— О. Господи, я забув. — Чоловік провів рукою по темному волоссю, пригладив його. Завжди труситься над своєю зачіскою, над сорочкою, над краваткою. Він любив говорити: «Коли маєш справи з продукцією високого класу, мусиш сам цьому відповідати». — Вибач.

Метті розкрила сумочку, дістала знімок.

— Хочеш хоча б на знімку побачити?

— Що це?

— Це наша донька. Знімок УЗД.

Він глянув на картинку, знизав плечима.

— Тут не дуже щось і видно.

— Отут видно ручку, а там — ніжка. Якщо придивитися, навіть личко майже видно.

— Ну круто. — Він віддав дружині знімок. — Удома буду трохи пізніше, гаразд? Близько шостої приїде клієнт для тест-драйву. Повечеряю сам.

Жінка поклала УЗД у сумочку й зітхнула.

— Двейне…

Він швидко дзьобнув її у чоло.

— Я тебе проведу. Ходімо.

— А ми не можемо зараз вийти на каву чи ще кудись?

— У мене клієнти.

— Але ж у виставковому залі нікого немає.

— Метті, будь ласка. Дай мені попрацювати, добре?

Двері Двейнового кабінету раптом відчинилися. Метті швидко озирнулася: довготелеса білявка перебігла через коридор до іншого кабінету.

— Хто це?

— Хто?

— Жінка, яка була в тебе в кабінеті?

— А. Вона? — чоловік прокашлявся. — Новенька. Я вирішив, що нам у продажах потрібна жінка. Ну, знаєш, щоб команда була різноманітніша. Виявилося, що вона справжній скарб. Минулого місяця продала більше авто, ніж Барт, а це про щось та й свідчить.

Метті дивилася на зачинені двері кабінету Двейна й думала: «Ось коли все почалося. Минулого місяця. Тоді між нами все змінилося, тоді у Двейновому тілі опинився чужинець».

— Як її звати? — запитала вона.

— Слухай, мені справді треба працювати.

— Я просто хочу знати, як її звати.

Вона подивилася на чоловіка і тої ж миті побачила в його очах чисту провину, яскраву, мов неон.

— Господи… — Він відвернувся. — Нащо мені все це.

— Ем, місіс Первіс? — То був Барт, гукав від входу до виставкового залу. — Ви знали, що у вас колесо спустило? Механік щойно мені показав.

Жінка здивовано подивилася на продавця.

— Ні. Я… Я не знала.

— Як можна не помітити, що в тебе спустило колесо? — запитав Двейн.

— Може, воно… Ну, мені здалося, що воно трохи неповоротке, але…

— Бути цього не може.

Двейн уже йшов до дверей. «Йде від мене, як завжди, — подумала Метті. — А тепер ще й злиться. Чому у всьому раптом стала винна я?»

Вони з Бартом пішли слідом за ним. Двейн зігнувся біля заднього правого колеса й хитав головою.

— Уявляєш, як можна було цього не помітити? — заговорив він до Барта. — Ти подивися на шину! Вона ж пошматувала цю бісову шину!

— Буває, — відповів Барт, глянувши на Метті співчутливо. — Слухай, попрошу Еда замінити. Нічого страшного.

— Та ти на обід подивися, він зіпсутий. Як думаєш, скільки миль вона отак проїхала? Як можна бути такою тупою?

— Та годі тобі, Двейне, — вступився Барт. — Нічого страшного.

— Я не знала, — мовила Метті. — Вибач.

— Ти ще від лікаря отак їхала? — Двейн глянув на неї через плече, і лють, яку жінка побачила в його очах, її налякала. — Замріялася, чи як?

— Двейне, я не знала.

Барт поплескав шефа по плечу.

— Полегше трохи, га?

— А ти взагалі сюди не лізь, — огризнувся Двейн.

Продавець примирливо підняв руки й відступив.

— Гаразд, гаразд.

Кинув останній погляд на Метті, наче промовив: «Щасти тобі, дорогенька», і пішов геть.

— Це всього лише шина, — сказала Метті.

— Від тебе всю дорогу мали іскри летіти. Як думаєш, скільки народу бачило, що ти отак їдеш?

— А це важливо?

— Алло! Це ж беха. Коли ти за кермом такого авто, ти — частина іміджу. Люди бачать цей автомобіль і чекають, що його водій розумніший, стильніший за інших. А ти тут брязкаєш голим обідком, руйнуєш образ. Від цього всі решта водіїв бумерів мають гірший вигляд. Від цього я маю гірший вигляд.

— Це всього лише шина.

— Годі вже це повторювати.

— Але ж це правда.

Двейн презирливо пирхнув, підвівся.

— Я здаюся.

Метті ковтала сльози.

— Річ же не в шині. Так, Двейне?

— Що?

— Ця сварка через нас. У нас з тобою щось не так.

Його мовчання робило ситуацію ще гіршою. Він не дивився на неї — відвернувся до механіка, який саме крокував до них.

— Гей, — гукнув він. — Барт сказав мені, тут шину замінити треба.

— Так, розберися з цим, гаразд?

Увага Двейна перейшла до «Тойоти», яка щойно заїхала на стоянку. З неї вийшов чоловік, став оглядати одну з «БМВ», схилився до дилерської наліпки на склі. Двейн пригладив волосся, смикнув краватку й рушив до потенційного покупця.

— Двейне? — звернулася до нього Метті.

— У мене тут клієнт.

— Але ж я твоя дружина.

Він розвернувся до неї, подивився несподівано, шокуюче отруйно.

— Не. Тисни. Метті.

— Що мені зробити, щоб привернути твою увагу? — крикнула вона. — Купити в тебе авто? Це я маю зробити? Бо я не знаю, як інакше. — Голос у неї зламався. — Я не знаю, як інакше.

— То, може,