Двійник - Тесс Геррітсен

Метті дивилася, як чоловік ішов геть. Як він зупинився, розвернув плечі, усміхнувся. Голос у нього був теплий, дружній, коли він гучно привітав нового клієнта.

— Місіс Первіс? Мем?

Вона кліпнула очима. Озирнулася на механіка.

— Мені потрібні ваші ключі, якщо ви не проти. Треба завезти її в гараж, надіти шину.

Він простягнув вимазану мастилом руку.

Метті без жодного слова віддала йому зв’язку ключів і знову розвернулася до Двейна. Але він і не глянув на неї. Наче вона невидима. Наче вона — ніщо.

Вона майже не пам’ятала, як доїхала додому.

Оговталася за кухонним столом, досі з ключами в руках, перед стосом пошти на столі. Зверху лежав рахунок за кредитною карткою, адресований містеру й місіс Двейн Первіс. Містер та місіс. Метті згадала, як її вперше назвали місіс Первіс, і те, як її потішило це ім’я. Місіс Первіс, місіс Первіс.

Місіс Ніхто.

Ключі впали на підлогу. Вона опустила голову на складені руки й заплакала. Плакала, поки зсередини її штовхала дитинка, плакала, поки не заболіло горло й пошта не змокла від її сліз.

«Я хочу повернути його таким, яким він був. Коли любив мене».

Крізь власні нерівні схлипування жінка почула, як завищали двері. Звук ішов з гаража. Вона підняла голову, у грудях розквітла надія.

«Він удома! Він приїхав додому, щоб вибачитися».

Метті підвелася так рвучко, що стілець упав додолу. У голові паморочилося, вона відчинила двері й увійшла до гаража. Стояла в пітьмі, ошелешена, кліпаючи очима. У гаражі стояло тільки її авто.

— Двейне? — промовила вона.

Краєм ока помітила смугу світла: двері надвір були зачинені нещільно. Метті перейшла через гараж, щоб замкнути їх. Саме зачинила, коли почула, як за її спиною на підлогу впав м’яч, і завмерла з переляканим серцем. Бо тієї ж миті усвідомила, що вона тут не сама.

Метті розвернулася. На півдорозі її охопила темрява.

6

З яскравого полуденного сонця Мора вступила до прохолодних сутінків церкви Богородиці Божественного Світла. Певну мить вона могла розгледіти хіба що тіні, нечіткі обриси лав та силует самотньої парафіянки, яка сиділа попереду, схиливши голову. Мора прослизнула за одну з лав, сіла. Дозволила тиші огорнути себе, поки очі призвичаювалися до тьмяного освітлення. У вітражному вікні над головою, яке сяяло насиченими, похмурими кольорами, жінка з пишним кучерявим волоссям з обожнюванням дивилася на дерево, на якому висіло криваво-червоне яблуко. Єва в райському саду. Жінка як спокусниця, звабниця. Руйнівниця. Поки Мора дивилася в це вікно, їй стало якось неспокійно, і вона перевела погляд далі. Хоч і вихована батьками-католиками, вона не почувалася в церкві як удома. Дивилася на образи святих мучеників у рамах вікон і знала: хоч вони нині шануються як святі, будучи плоттю й кров’ю за життя, вони не могли жити бездоганно. Час, проведений ними на землі, безперечно був заплямований гріхами, помилками й дрібними пристрастями. Вона краще, ніж багато хто з людей, знала, що людям не властива досконалість.

Мора підвелася, розвернулася до проходу й завмерла. Там стояв отець Брофі і світло вітражів кольоровою мозаїкою лежало в нього на обличчі. Він підійшов так тихо, що вона й не почула, а тепер вони дивилися одне одному в обличчя, і жоден не наважувався порушити мовчання.

— Сподіваюся, ти ще не йдеш, — нарешті мовив священик.

— Я всього на кілька хвилин зайшла, подумати.

— Тоді я радий, що застав тебе тут. Хочеш поговорити?

Вона кинула погляд на задні двері, наче обдумуючи втечу, тоді зітхнула.

— Так, здається, хочу.

Жінка з першого ряду розвернулася й спостерігала за ними. Що ж вона бачила? Вродливого молодого священика. Привабливу жінку. Напружене перешіптування під поглядами святих.

Схоже, отцю Брофі було так само ніяково, як і Морі. Він глянув на ту жінку й сказав:

— Поговорити можна й деінде.

Вони прогулювалися парком Джамайка Рівервей, затіненою стежиною над водою. Цієї теплої пообідньої пори їм довелося ділити парк із бігунами, велосипедистами, матерями з візочками. У такому публічному місці священик, який розмовляє зі стурбованою парафіянкою, навряд чи дав би підставу для пліток. «У нас усе завжди мусить бути саме так, — подумала Мора, коли вони пірнули під розлогі гілки верби. — Без натяку на скандал, щоб і не пахло гріхом. Понад усе я хочу від нього того, чого він не може мені дати. І все одно я тут».

«Ми обоє тут».

— Я все думав, коли ж ти до мене зайдеш, — сказав отець Брофі.

— Я хотіла. Тиждень був непростий. — Мора зупинилася, дивлячись на річку. Гамір транспорту з дороги неподалік забивав дзюрчання води. — Я нині гостро відчуваю свою смертність.

— А раніше не відчувала?

— Не настільки. Коли я минулого тижня спостерігала за тією аутопсією…

— Ти їх стільки бачиш.

— І не просто бачу, Деніеле. Я їх роблю. Я тримаю скальпеля в руці, я ріжу. Майже щодня займаюся цим на роботі, і мене це ніколи не турбувало. Може, це значить, що я втратила свою людяність. Стала така відсторонена, що навіть не розумію, що ріжу людську плоть. Але коли я спостерігала за розтином того дня, він став чимось особистим. Я дивилася на неї й бачила на столі себе. Тепер не можу навіть узятися за ножа, не думаючи про неї. Про те, яким могло бути її життя, що вона відчувала, про що думала, коли… — Мора замовкла, зітхнула. — Мені важко повертатися до роботи. От і все.

— Це справді потрібно?

Збентежена запитанням, жінка подивилася на священика.

— Хіба в мене є вибір?

— Говориш так, наче ти в рабстві.

— Це моя робота. Те, що я вмію робити добре.

— Не надто переконлива причина. То чому ти це робиш?

— А чому ти — священик?

Тепер настала черга Деніела бути збентеженим. Він замислився, завмер поруч із нею; тінь верби трохи приглушила блакить його очей.

— Я так давно зробив цей вибір, — мовив він. — Більше про нього й не думаю. І не ставлю під сумнів.

— Ти мусив мати віру.

— Я досі вірю.

— І цього достатньо?

— А ти справді думаєш, що потрібна тільки віра?

— Ні, звісно ж, ні.

Мора розвернулася й