Двійник - Тесс Геррітсен

— Іноді добре віч-на-віч зустрітися зі своєю смертністю, — сказав священик. — Це змушує переосмислити життя.

— Я цього не хочу.

— Чому?

— У мене не дуже добре із самоаналізом. Заняття з філософії мене бісили — стільки запитань без відповідей. А от фізику та хімію я розуміла. Вони мене втішали, бо навчали впорядкованих принципів, які можна відтворити. — Вона замовкла, провела поглядом молоду жінку на роликових ковзанах, яка штовхала перед собою немовля у візочку. — Не люблю те, чого не можна пояснити.

— Так, знаю. Ти завжди прагнеш розв’язувати рівняння. Тому тобі так важко впоратися з убивством цієї жінки.

— Це питання без відповіді. Саме те, що я ненавиджу.

Мора сіла на дерев’яну лаву, за якою розгортався річковий краєвид. Денне світло поступово згасало, збиралися тіні, у яких вода здавалася чорною. Отець Брофі сів поряд із нею, і хоч вони не торкалися один одного, вона так ясно усвідомлювала його близьку присутність, що майже відчувала голою рукою жар його тіла.

— Детектив Ріццолі нічого про справу не розповідала?

— Не те, щоб вона тримала мене в курсі справ.

— А ти на це сподівалася?

— Ні, як коп вона не стала б цього робити.

— А як подруга?

— У тому-то й річ. Я думала, що ми з нею справді друзі. Але вона так мало мені розповіла.

— Вона тут не винна. Жертву знайшли біля твого дому. Вона, певно, питає себе…

— Що, чи не підозрювана я?

— Або ж чи не мала ти бути жертвою. Ми всі того вечора так і подумали. Що в тому авто була ти. — Деніел дивився на воду. — Ти сказала, що не можеш не думати про ту аутопсію. Що ж, я не можу припинити думати про той вечір, про те, як стояв на вулиці в оточенні патрульних авто й не міг повірити, що це відбувається насправді. Відмовлявся вірити.

Вони обоє мовчали. Перед ними текла темна ріка, за ними — ріка автомобілів.

Раптом Мора запитала:

— Повечеряєш сьогодні зі мною?

Отець Брофі відповів не відразу, і від його вагань жінка присоромлено зашарілася. Що за безглузде запитання. Вона хотіла забрати свої слова назад, переграти останні шістдесят секунд. Значно краще було б просто попрощатися й піти геть. А вона натомість бовкнула це необдумане запрошення, яке, як вони обоє знали, йому не варто було приймати.

— Вибач, — пробелькотіла вона. — Здається, це не дуже хороша…

— Так, — відповів Деніел. — З радістю.

Вона нарізала томати до салату, рука з ножем трохи тремтіла. На плиті побулькувала каструлька, випромінювала аромати курятини й червоного вина. Проста, знайома страва, яку вона могла готувати, не зазираючи до рецепту, не задумуючись. Із більш складними стравами не впоралася б, бо повністю зосередилася на чоловікові, який зараз наливав у два бокали «Піно Нуар».

Один бокал він поставив на стіл біля неї.

— Я можу ще щось зробити?

— Анічогісінько.

— Може, заправку? Чи помити салат?

— Я тебе запросила не для того, щоб змушувати працювати. Просто подумала, що тут буде зручніше, ніж в ресторані, там забагато людей.

— Ти, певно, втомилася постійно бути на людях, — мовив він.

— Я більше турбувалася за тебе.

— Навіть священики їдять у ресторанах, Моро.

— Ні, я мала на увазі… — Вона відчула, як шаріється, і повернулася до томатів.

— Гадаю, людям стало б цікаво. Якби вони побачили нас разом.

Він пильно подивився на неї. Тишу порушував тільки стукіт ножа об кухонну дошку. «Що можна зробити зі священиком на кухні? — подумала вона. — Попросити його благословити їжу?». Жоден інший чоловік не змушував її почуватися такою ніяковою, такою приземленою, повною недоліків. «А в тебе які недоліки, Деніеле?» Вона переклала нарізані томати до салатниці, полила оливковою олією та бальзамічним оцтом. «Цей білий комірець дає тобі імунітет до спокуси?»

— Принаймні дозволь мені нарізати огірок, — сказав він.

— Розслабитися ти не можеш, так?

— Не можу лінуватися, поки інші працюють.

Вона засміялася.

— Ласкаво прошу до нашого клубу.

— То клуб безнадійних трудоголиків? Бо в ньому я — один із засновників. — Він витягнув ножа із дерев’яної підставки й узявся нарізати огірок, вивільнивши його свіжий літній аромат. — Якщо мусиш допомагати батькам із п’ятьма братами й сестрою, інакше не виходить.

— Вас у родині було семеро? Боже.

— Думаю, батько теж так казав, коли чув, що ще одне на підході.

— І де твоє місце у сімці?

— Номер четвертий. Посередині. Якщо вірити психологам, це робить мене природженим посередником, тим, хто завжди намагається всіх примирити. — Він глянув на неї з усмішкою. — А ще це означає, що я вмію дуже швидко приймати душ.

— І як з дитини номер чотири ти став священиком?

Він знову опустив очі на дошку.

— Як ти могла здогадатися — то довга історія.

— Яку ти не хочеш розповідати?

— Для тебе мої причини, певно, будуть нелогічними.

— Насправді цікаво, як найважливіші в житті рішення зазвичай бувають найменш логічними. Наприклад, вибір людини, з якою одружуєшся. — Вона відпила трохи вина, знову поставила бокал на стіл. — Я точно не змогла б обґрунтувати свій шлюб, використовуючи логіку.

Він глянув на неї.

— Хіть?

— Слушне визначення. Так я зробила найбільшу в житті помилку. Поки що найбільшу.

Вона відпила ще трохи вина. «А ти міг би стати наступною великою помилкою. Якби Бог хотів, щоб ми були чемні, то не створював би для нас спокуси».

Він пересипав нарізаний огірок до салатниці, промив ніж. Поки стояв біля раковини, спиною до неї, вона вивчала його високу, струнку поставу марафонського бігуна. «І чому я маю проходити через це? — запитала вона себе. — Стільки чоловіків могли мене привабити, чому обов’язково він?»

— Ти питала, чому я став священиком.

— То чому?

Він розвернувся до неї.

— Моя сестра захворіла на лейкемію.

Спантеличена, вона не знала, що сказати. Усі слова здавалися недоречними.

— Софі було шість років. Наймолодша в родині, єдина дівчинка. — Він зняв рушник із вішака, витер руки й охайно повісив його назад, не поспішаючи, немов зважував свої наступні слова. — Гостра лімфоцитарна лейкемія. Гадаю,