Двійник - Тесс Геррітсен
Метті відкинулася на стіну. Почула свій несподіваний сміх. Безумний, наляканий сміх, який не могла видати вона. То була якась божевільна. «Оце так справи. У мене є все для виживання, окрім…»
Повітря.
Сміх згаснув. Жінка сиділа дослухаючись до власного дихання. Кисень усередину, вуглекислий газ назовні. Дихання очищує. Утім, кисень зрештою скінчиться. У ящику його обмежена кількість. Хіба ж повітря вже не стало спертіше? До того ж вона панікувала, борсалася тут. Певно, використала вже майже весь кисень.
Тоді вона відчула подих прохолоди у волоссі. Підняла очі. Націлила ліхтарик собі над головою й побачила круглі ґрати. Усього лиш кілька дюймів у діаметрі, але цього було досить, щоб свіже повітря потрапляло ззовні. Метті спантеличено дивилася на ґрати. «Я замкнена в ящику, — подумала вона. — У мене є їжа, вода й повітря».
Хто б не посадив її туди, він хотів, аби вона жила.
9
Рік Баллард сказав їй, що доктор Чарлз Кассель був заможний, але цього Джейн Ріццолі не очікувала. Маєток Марблгед оточувала висока цегляна стіна, і через ковані ґрати їм із Фростом було видно будинок — масивний зразок федеральної архітектури[9] з білими стінами, оточений принаймні двома акрами смарагдового газону. За ним мерехтіли води Массачусетської затоки.
— Ого, — сказав Фрост. — Це все за фармацевтику?
— Він почав із самих лише пігулок для зниження ваги, — відповіла Ріццолі. — За двадцять років розбудувався аж до цього. Баллард каже, він не з тих, кому захочеться перейти дорогу. — Вона глянула на Фроста. — А якщо ти жінка, то від такого точно не підеш.
Ріццолі опустила вікно автівки й натиснула кнопку інтеркома.
У динаміку протріщав чоловічий голос:
— Назвіться, будь ласка.
— Детективи Ріццолі та Фрост, поліція Бостона. Приїхали до доктора Касселя.
Ворота заскавучали, відчинилися — і звивиста під’їзна доріжка привела детективів до величного портика. Ріццолі припаркувалася за вогненно-червоним «Феррарі» — навряд чи її старенька «Субару» колись стане ближчою до зіркового світу автомобілів. Вхідні двері прочинилися ще до того, як вони встигли постукати, з’явився огрядний чоловік, у погляді якого не було ані ворожості, ані приязності. Хоча він був одягнений у звичайну сорочку поло та коричневі штани, у тому, як він оглянув детективів, не було жодної легкості.
— Я Пол, асистент доктора Касселя, — представився він.
— Детектив Ріццолі.
Вона простягнула руку, але чоловік і не глянув на неї, наче це було щось не варте його уваги.
Дім, до якого Пол їх провів, не справдив очікувань Ріццолі. Хоча зовні він мав цілком традиційний вигляд, декор усередині був разюче сучасним, навіть холодним — білостінна галерея сучасного мистецтва. Над передпокоєм домінувала скульптура — злегка еротичне переплетення бронзових вигинів.
— Вам відомо, що доктор Кассель тільки вчора ввечері повернувся, — мовив Пол. — Він почувається недобре, джетлаг. Тому постарайтеся не затягувати.
— Він був у відрядженні? — запитав Фрост.
— Так. Усе було заплановано ще місяць тому, якщо вам цікаво.
Ріццолі подумала, що це нічого не значить — окрім того, що Кассель здатен завчасно планувати свої дії.
Пол провів їх через чорно-білу вітальню, де око вражала одна-єдина червона ваза. Одну зі стін майже повністю займав плаский телеекран, а в шафках за димчастим склом зберігався вражаючий набір електроніки. Ріццолі подумала, що це лігво мрії холостяка. Жодного натяку на жіночу руку, усе суто чоловіче. Вона почула музику, припустила, що він поставив запис. Джазові акорди жалобною ходою йшли клавішами. Ані мелодії, ані пісні — самі ноти зливаються в безслівному плачу. Музика ставала все гучнішою, поки Пол вів їх до розсувних дверей. Тоді відчинив їх та оголосив:
— Прийшла поліція, докторе Кассель.
— Дякую.
— Мені лишитися?
— Ні, Поле, можеш іти.
Ріццолі з Фростом увійшли до кімнати, Пол зачинив за ними двері. Там було так темно, що вони ледве бачили чоловіка, який сидів за роялем. Тож музика була жива, не запис. Вікна затуляли важкі гардини, що пропускали хіба що слабкий промінь денного світла. Кассель простягнув руку до лампи, увімкнув її. Хоч яке тьмяне, світло під абажуром із японського рисового паперу змусило його скривитися. На роялі поряд із ним стояла склянка чогось, схожого на віскі. Він був неголений, очі налиті кров’ю: обличчя не холоднокровної ділової акули, а чоловіка, надто засмученого, щоб переживати про свій вигляд. І навіть так це обличчя було вражаюче красивим, а погляд настільки пильним, що немовби пропалював Ріццолі мозок. Кассель був молодшим, ніж той магнат, який поставав у її уяві — йому ще не було п’ятдесяти. Достатньо молодий, аби вірити у свою непереможність.
— Докторе Кассель, я детектив Ріццолі, поліція Бостона. Це — детектив Фрост. Ви розумієте, чому ми тут?
— Бо він вас на мене напустив, чи не так?
— Хто?
— Той детектив Баллард. Клятий пітбуль.
Кассель потягнувся до віскі. Судячи з його вигляду, це була не перша склянка за день.
— Перш ніж ви повірите у все, що він скаже, я вам дещо розповім про детектива Балларда. Цей чоловік — справжнє, висококласне мудило.
І він одним ковтком спорожнив склянку.
Ріццолі подумала про Анну Леоні, її набрякле, заплющене око, синці на щоці. «Гадаю, ми знаємо, хто тут насправді мудило».
Чоловік поставив порожню склянку на місце.
— Розкажіть, як це сталося, — мовив він. — Я маю знати.
— У нас є до вас запитання, докторе Кассель.
— Спочатку розкажіть, як це сталося.
«Ось чому він згодився зустрітися з нами, — подумала вона. — Хоче інформації. Хоче знати, чи багато нам відомо».
— Я так розумію, був постріл у голову, — вів далі він. — І її знайшли в автомобілі?
— Саме так.
— Це я вже прочитав у «Бостон Ґлоуб». Яку зброю було використано? Який калібр кулі?
— Ви знаєте, що я не можу цього розповісти.
— Це сталося в Бруклайні? Якого біса вона там забула?
— Цього я теж не можу сказати.
— Не можете сказати мені? — Він подивився на неї. — Чи просто не знаєте?
