Українська література » » Двійник - Тесс Геррітсен

Двійник - Тесс Геррітсен

---
Читаємо онлайн Двійник - Тесс Геррітсен
class="p1">— Ми не знаємо.

— Хтось був із нею, коли це сталося?

— Інших жертв немає.

— То кого ви підозрюєте? Окрім мене?

— Ми прийшли, щоб ставити питання вам, докторе Кассель.

Він хитко підвівся, пішов до шафи. Дістав пляшку віскі, налив собі ще. Підкреслено не запропонував випити своїм гостям.

— Чому б мені не відповісти на те одне питання, заради якого ви прийшли, — сказав він, вмощуючись назад на стілець біля рояля. — Ні, я не вбивав її. Навіть не бачив уже кілька місяців.

— Коли ви востаннє бачили міс Леоні? — запитав Фрост.

— Здається, десь у березні. Проїхав повз її будинок після обіду. Вона діставала пошту зі скриньки.

— Це було вже після того, як суд заборонив вам наближатися до неї?

— Я навіть із авто не виходив, зрозуміло? І не говорив до неї. Вона побачила мене й пішла до будинку, без жодного слова.

— То який був сенс такого візиту? — спитала Ріццолі. — Залякування?

— Ні.

— А що тоді?

— Я просто хотів її побачити, от і все. Я скучив за нею. Я досі… — Доктор замовк, відкашлявся. — Я досі за нею скучаю.

«Тепер він скаже, що кохав її».

— Я її кохав, — сказав він. — Для чого мені їй шкодити?

Наче вони ніколи не чули цього від інших чоловіків.

— Та й як би я зміг? Я не знав, де вона. Після останнього переїзду я не міг її знайти.

— Але ж намагалися?

— Намагався.

— Ви знали, що вона живе в Мені? — запитав Фрост.

Пауза. Доктор помовчав, насупившись.

— Де саме в Мені?

— У містечку під назвою Фокс Гарбор.

— Ні, цього я не знав. Припускав, що вона десь у Бостоні.

— Докторе Кассель, — мовила Ріццолі. — Де ви були ввечері минулого четверга?

— Тут, удома.

— Усю ніч?

— Від п’ятої вечора. Збирався в подорож.

— Хтось може підтвердити, що ви були тут?

— Ні. Пол узяв вихідний. Визнаю, алібі в мене немає. Тут був тільки я, наодинці з моїм роялем. — Він ударив по клавішах, видобувши з них дисонансний акорд. — Вилетів наступного ранку. Якщо хочете перевірити — «Нортвест Ейрлайнз».

— Перевіримо.

— Квитки було зарезервовано ще шість тижнів тому. Я вже розпланував усі зустрічі.

— Ваш асистент так нам і сказав.

— Невже? Бо так воно й було.

— У вас є зброя? — запитала Ріццолі.

Кассель завмер, уп’явся в неї темними очима.

— Ви справді думаєте, що це зробив я?

— Можете відповісти на запитання?

— Ні, у мене немає зброї. Ані пістолета, ані рушниці, ані пугача. І я її не вбивав. Я не робив і половини з того, у чому вона мене звинуватила.

— Ви кажете, що вона брехала поліції?

— Я кажу, що вона перебільшувала.

— Ми бачили її знімок, зроблений у швидкій тієї ночі, коли ви наставили їй синців. Тут вона теж перебільшила?

Чоловік опустив очі, наче йому було несила витримати її звинувачувальний погляд.

— Ні, — тихо мовив він. — Я не заперечую, що вдарив її. Шкодую про це, але не заперечую.

— Як щодо того, що ви постійно проїжджали повз її будинок? Найняли приватного детектива, щоб стежити за нею? З’являлися на порозі й вимагали розмови?

— Вона не відповідала на мої дзвінки. Що мені було робити?

— Може, зрозуміти натяк?

— Я не сидітиму й не чекатиму, поки щось станеться, детективе. І ніколи так не робив. Саме тому я маю цей будинок з таким виглядом. Якщо я справді чогось хочу, я тяжко працюю, щоб це здобути. А тоді міцно за це тримаюся. Я не збирався так просто відпускати її зі свого життя.

— Чим насправді для вас була Анна? Черговим надбанням?

— Не надбанням. — Кассель зустрів її погляд відверто повними болю очима. — Анна Леоні була коханням усього мого життя.

Така відповідь заскочила Ріццолі, так щиро прозвучали ці прості неголосні слова.

— Я так розумію, ви три роки були разом, — сказала вона. Кассель кивнув.

— Вона була мікробіологом, працювала в моєму дослідному відділі. Так ми з нею познайомилися. Одного разу вона прийшла на засідання ради, щоб розповісти нам про дослідження у сфері антибіотиків. Я тільки глянув на неї й подумав: «Вона — моя єдина». Ви знаєте, як це: так сильно кохати когось, а тоді спостерігати, як ця людина йде від вас?

— Чому вона пішла?

— Не знаю.

— Ну хоч здогадуватися маєте.

— Ні. Подивіться, що вона мала тут! Цей будинок, усе, чого хотіла. Я наче не огидний, будь-яка жінка була б рада бути зі мною.

— Аж поки ви не почали б її лупцювати.

Тиша.

— І часто це траплялося, докторе Кассель?

Він зітхнув.

— У мене стресова робота…

— Так ви це пояснюєте? Ви побили свою дівчину, бо в офісі був важкий день?

Кассель не відповів, натомість знову потягнувся до склянки. «І це, безсумнівно, теж частина проблеми, — подумала Ріццолі. — Візьміть бізнесмена-трудоголіка, додайте побільше алкоголю — і матимете жінку з підбитим оком».

Склянка опинилася на місці.

— Я тільки хотів, щоб вона повернулася додому.

— І збиралися переконати, підсовуючи під двері погрози?

— Я цього не робив.

— Вона не раз подавала до поліції скарги.

— Не було цього.

— Детектив Баллард каже, що було.

Кассель пирхнув.

— Цей йолоп вірив у все, що вона йому казала. Любить він грати у сера Галахада[10], так відчуває себе значущим. Ви знали, що він якось припхався сюди й сказав, що, якщо я ще хоч раз її торкнуся, він мене відлупцює? Як на мене, то було жалюгідно.

— Вона сказала, що ви потрощили віконниці її будинку.

— Я цього не робив.

— Хочете сказати, вона сама це зробила?

— Кажу тільки, що це не я.

— Ви подряпали її авто?

— Що?

— Ви лишили сліди на дверцятах її автівки?

— Це щось новеньке. І коли це начебто сталося?

— А мертва канарка в поштовій скриньці?

Кассель скептично засміявся.

— Хіба я схожий на людину, яка здатна на таке збочення? Мене навіть у місті не було, коли це

Відгуки про книгу Двійник - Тесс Геррітсен (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: