Двійник - Тесс Геррітсен

Тієї ночі, перш ніж лягти, вона замкнула двері спальні ще й підперла їх стільцем. Почувалася боягузкою. Тут не було чого боятися, але тут вона відчувала більшу загрозу, ніж у Бостоні, де хижаки були людьми, значно небезпечнішими за будь-яких тварин, що могли причаїтися серед дерев.

«Анні тут теж було страшно».

Мора відчувала цей страх, який досі панував у будинку із забарикадованими дверима.

Її розбудив вереск. Вона лежала в ліжку, тяжко дихаючи, серце калатало. Це всього лиш сова, немає причини для паніки. На Бога, вона ж у лісі, — звісно ж, тут будуть кричати звірі. Простирадла змокріли від поту. Мора зачинила вікно, перш ніж лягти, і тепер повітря в кімнаті було задушливе, важке. «Мені нічим дихати», — подумала вона.

Підвелася, відчинила вікно. Глибоко вдихаючи свіже повітря, вдивилася в дерева, листя яких укрив сріблом місяць. Ніщо не ворушилося, ліс знову занурився в тишу.

Мора повернулася до ліжка й цього разу заснула міцно, аж до світанку.

День змінив усе. Вона почула пташиний спів, а визирнувши з вікна, побачила, як через двір проскакали двоє оленів і зникли в гущавині, помахуючи білими хвостиками. У світлі сонця, що заливало кімнату, стілець, яким вона ввечері підперла двері, здався їй недоречним. «Нікому про це не розповідатиму», — вирішила жінка, відсуваючи його від дверей.

На кухні вона дістала з морозильника пакет молотої кави темного обсмаження. Кава Анни. Наливаючи у фільтр гарячу воду, вдихнула паруючий аромат. Її оточували покупки Анни. Попкорн для мікрохвильової печі й пачки спагеті. Пакети з персиковим йогуртом та молоком, яким уже закінчився термін придатності. Кожна річ була моментом із життя її сестри, коли та зупинялася перед полицею в крамниці й думала: «Це мені теж потрібно». А пізніше, повернувшись додому, діставала з пакетів ці обрані продукти й розкладала їх у шафки. Мора так і бачила, як сестрині руки ставлять банки з тунцем на полиці, укриті квітчастим папером.

Мора вийшла з кавою на ґанок і, посьорбуючи її, оглядала двір, де на садок нарешті падали промені сонця. Вона милувалася тим, яке все зелене — трава, дерева, саме світло. У високому склепінні гілок співали птахи. «Тепер я розумію, чому вона могла захотіти пожити тут. Чому їй могло хотітися прокидатися щоранку серед аромату лісу».

Раптом птахи здійнялися з дерев, ляскаючи крильми, налякані новим звуком: тихим гуркотом техніки. Мора не бачила бульдозера, але чітко чула його крізь дерева, і звук здавався настирливо близьким. Вона згадала, що їй казала міс Клозен про розчищення сусідньої ділянки. От тобі й тихий недільний ранок.

Вона спустилася вниз, обійшла будинок, намагаючись побачити бульдозер поміж дерев, але вони росли надто густо і його зовсім не було видно. Проте, опустивши очі, Мора побачила сліди тварин і згадала тих оленів, яких раніше бачила з вікна. Вона пройшла за слідами вздовж стіни будинку, роздивляючись пожоване листя на хостах[12], що росли попід стінами, і замилувалася відважністю тварин, які наважилися пастися просто під будинком. Пішла далі й зупинилася перед новими слідами. То були вже не олені. На мить Мора завмерла. Серце забилося сильніше, руки стиснули горнятко. Вона повільно провела поглядом по слідах аж до м’якої землі під одним із вікон.

Сліди чобіт були чітко помітні в ґрунті, там, де хтось стояв, вдивляючись у середину будинку.

У її спальню.

11

Через сорок п’ять хвилин патрульне авто поліції Фокс Гарбора з’явилося на її ґрунтовці. Воно зупинилося перед котеджем, звідти вийшов коп — чоловік за п’ятдесят, з бичачою шиєю та рідкуватим на потилиці світлим волоссям.

— Докторе Айлс? — уточнив він, м’ясисто потискаючи їй руку. — Роджер Ґрешем, шеф поліції.

— Я не знала, що отримаю самого шефа.

— Та ми все одно збиралися сюди, коли надійшов ваш дзвінок.

— Ми?

Мора насупилася, побачивши, як до автівки Ґрешема під’їхав «Форд Експлорер». Водій вийшов і помахав їй.

— Привіт, Моро, — сказав Рік Баллард.

Спочатку вона просто дивилася на нього, спантеличена такою несподіваною появою.

— Я не знала, що ви тут, — нарешті мовила вона.

— Учора ввечері приїхав. А коли ви сюди дісталися?

— Учора по обіді.

— Ночували в цьому будинку?

— У мотелі місць не було. Міс Клозен, агентка з нерухомості, запропонувала мені зупинитися тут. — Мора помовчала, тоді, захищаючись, додала: — Вона сказала, що поліція тут уже закінчила.

Ґрешем пирхнув.

— І змусила вас заплатити за цю ніч, так?

— Так.

— Ця Брітта — просто щось. І за повітря здирала б гроші, якби могла. — Розвернувшись до будинку, він мовив: — То де ви бачили сліди?

Мора провела чоловіків повз ґанок, за ріг будинку. Вони трималися біля стежини, на ходу роздивляючись землю. Бульдозер замовк, і єдиним звуком тепер був шурхіт їхніх кроків килимом із листя.

— Свіжі оленячі сліди, — вказав Ґрешем.

— Так, зранку тут проходили двоє оленів, — відповіла Мора.

— То, може, це пояснює сліди, які ви бачили.

— Шефе Ґрешем, — зітхнула Мора. — Я можу відрізнити слід копита від сліду чобота.

— Ні, я про те, що тут хтось міг полювати. Розумієте, не в сезон. Виганяв оленів із лісу.

Баллард раптом зупинився, не відриваючи погляду від землі.

— Бачите їх? — спитала жінка.

— Так, — відповів він. Голос у нього був на диво тихий.

Ґрешем присів навкарачки біля Балларда. Минув якийсь час. Чому вони мовчать? Вітер сколихнув дерева. Тремтячи, Мора подивилася вгору, на розхитані гілки. Уночі хтось виходив із лісу. Стояв під вікном її кімнати. Дивився у вікно, поки вона спала.

Баллард глянув на будинок.

— Це вікно спальні?

— Так.

— Вашої?

— Так.

— Ви вчора запнули фіранки?

Детектив кинув на неї погляд через плече, і вона знала, про що він думає: «Чи не влаштували ви тут учора мимовільне піп-шоу?».

Жінка зашарілася.

— У цій кімнаті немає фіранок.

— Сліди завеликі, як для Бріттиних чобіт, — сказав Ґрешем. — Тільки вона могла тут тинятися, перевіряючи, чи все гаразд із будинком.

— Підошва, схоже, «вібрам»[13], — відзначив Баллард. — Розмір восьмий, можливо, дев’ятий. — Він поглядом простежив за слідами аж до лісу. — Оленячі сліди на них накладаються.

— Тобто він був