Двійник - Тесс Геррітсен
Скидалося, що Тару, плантацію зі «Звіяних вітром», підхопив торнадо й переніс на міську вулицю. Двору як такого не було, тільки смужки землі обабіч, такі вузькі, що між стіною та сусідським парканом заледве можна було б проштовхати газонокосарку. Білі колони стояли вартовими на ґанку, де цілком могла б сидіти зі своїм почтом Скарлетт О’Хара, дивлячись на дорожній рух по Спраґ-стрит. Це видовище змусило Джейн згадати Джонні Сільву зі старого району і те, як свою першу зарплатню він викинув на вишнево-червоний «Корвет». «Намагається вдати, що він не невдаха», — так сказав тоді її батько. «Малий ще не дійшов до того, аби виїхати з батьківського підвалу, а вже купує собі спортивне авто. Найбільші невдахи купують найбільші автівки».
«Або ж будують собі найбільші будинки в районі», — подумала Ріццолі, дивлячись на «Тару» на Спраґ-стрит.
Вона вивільнила свій живіт із-за керма. Піднімаючись сходами, відчула, як малеча танцює степ на сечовому міхурі. Подумала: усе по черзі. Спочатку треба попросити показати їй убиральню. Дверний дзвінок не дзвонив, він бомкнув, наче дзвін собору, що збирає вірян до молитви.
Їй відчинила білявка, яка наче помешканням помилилася: не Скарлетт О’Хара, а класична волоока ціпочка — пишне волосся, великі груди, тіло запхане в рожевий спандекс спортивного костюма. Обличчя неприродно спокійне, — напевно, ботокс.
— Я детектив Ріццолі, приїхала до Теренса Ван Ґейтса. Я йому телефонувала.
— О, так, Террі на вас чекає.
Голос дівчачий — високий, солодкий. У невеликих дозах це нічого, але за годину має здаватися, наче хтось нігтями по дошці шкрябає.
Ріццолі ступила до фойє, де негайно натрапила на велетенську картину на стіні. На ній була зображена ціпочка в зеленій вечірній сукні поряд із гігантською вазою з орхідеями. У цьому будинку все здавалося завеликим. Картини, стелі, груди.
— У його офісі зараз іде ремонт, так що він сьогодні працює з дому. Далі коридором і праворуч.
— Перепрошую… не знаю, як вас звати.
— Бонні.
Бонні, авжеж. Дуже підхоже ім’я.
— Тобто… місіс Ван Ґейтс? — перепитала Ріццолі.
— Ага.
Статусна дружина. Ван Ґейтсові має бути років сімдесят.
— Можна скористатися вбиральнею? Я туди зараз бігаю чи не щодесять хвилин.
Схоже, Бонні вперше помітила, що Ріццолі вагітна.
— О, дорогенька! Авжеж, припудрити носика можна ось тут.
Детектив ще ніколи не бачила вбиральні, фарбованої в рожевий, наче цукрова вата, колір. Унітаз стояв на підвищенні, наче трон, і на стіні поруч із ним розмістився телефон. Наче хтось волів би займатися справами, роблячи свої, гм, справи. Вона помила руки в рожевій мармуровій раковині рожевим милом, витерла рожевим рушником і втекла звідси.
Бонні зникла, але Ріццолі чула ритмічну музику для вправ і гупання ніг нагорі. Займається. «Мені теж треба буде відновити форму, — подумала Ріццолі. — Але від рожевого спандексу я категорично відмовляюся».
Вона рушила далі коридором, шукаючи кабінет Ван Ґейтса. Спочатку зазирнула до просторої вітальні з білим роялем, білим килимом та білими меблями. Біла кімната, рожева кімната. Що далі? Пройшла повз черговий портрет Бонні, цього разу зображеної в образі грецької богині, — біла сукня, крізь прозору тканину видно соски. Господи, та цим людям місце у Вегасі.
Нарешті детектив дійшла до кабінету.
— Містере Ван Ґейтс?
Чоловік за столом із вишневого дерева відірвав погляд від паперів, і Ріццолі побачила водянисті блакитні очі, лице, що розпливлося й пом’якшало від віку, волосся кольору… який же то був колір? Десь між жовтим і помаранчевим. Ясна річ, не навмисно — невдале фарбування.
— Детектив Ріццолі? — запитав він, глянув на її живіт, і не зміг відвести очей, наче ніколи раніше не бачив вагітного копа.
«Зі мною говори, а не з черевом». Вона підійшла до столу, потиснула йому руку. Помітила, що його голова всіяна зрадницькими жмутками трансплантату і тонке волосся пробивається з нього в останній відчайдушній спробі відстояти свою мужність. Ось що отримуєш, коли береш собі статусну дружину.
— Сідайте, сідайте, — мовив Ван Ґейтс.
Детектив опустилася в гладеньке шкіряне крісло. Оглянула кімнату й помітила, що її декор радикально відрізняється від усього решти в домі. Традиційний юридичний стиль — темне дерево та шкіра. Червонуваті дерев’яні полиці заповнені юридичними журналами й підручниками. Ані натяку на рожевий колір. Очевидно, тут було його царство, зона без Бонні.
— Я насправді не знаю, чим можу вам допомогти, детективе. Усиновлення, про яке ви запитуєте, відбулося сорок років тому.
— Не така вже й прадавня історія.
Юрист засміявся.
— Сумніваюся, що ви тоді вже народилися.
Це що, докір? Він хоче сказати, що вона надто юна, щоб турбувати його такими запитаннями?
— Ви не пам’ятаєте людей, які стосувалися справи?
— Просто хочу сказати, що це було давно. Я тоді щойно випустився з юридичної школи. Знімав мебльований офіс, не мав секретаря. Сам відповідав на дзвінки. Брався за все, що мені траплялося — розлучення, усиновлення, пияцтво за кермом. Усе, що допомогло б оплачувати рахунки.
— І у вас, звісно ж, збереглися документи з тих старих справ.
— Вони в архіві.
— Де саме?
— «Файл Сейф» у Квінсі. Але перш ніж продовжити, мушу вам сказати, що сторони цієї конкретної справи наголосили на повній приватності. Біологічна мати не хотіла розкривати свого імені. Ці записи було запечатано багато років тому.
— Це розслідування вбивства, містере Ван Ґейтс. Одна із двох усиновлених загинула.
— Так, я знаю. Але не можу збагнути, як це стосується її вдочеріння сорок років тому. Як це пов’язано з розслідуванням?
— Чому Анна Леоні вам телефонувала?
Ван Ґейтс збентежився. Нічого з того, що було сказано згодом, уже не могло перекрити його початкової реакції, цього заскоченого виразу обличчя.
— Перепрошую?
— За день до того, як Анну Леоні вбили, вона телефонувала до вашого офісу зі свого номера в готелі «Тремонт», ми щойно отримали дані з її телефону. Розмова тривала тридцять сім хвилин. Ви ж мали про щось говорити протягом цих тридцяти семи хвилин, не змусили ж бідолашну жінку чекати на лінії весь цей час.
Юрист мовчав.
— Містере Ван Ґейтс?
— Ця… ця розмова була конфіденційна.
— Міс Леоні була вашою клієнткою? Ви виставили їй рахунок?
— Ні, але…
—
