Двійник - Тесс Геррітсен

— Так, але наскільки раніше?

Баллард випростався і став удивлятися у вікно її спальні. Він довго мовчав, і Мора знову почала нервувати, їй хотілося отримати реакцію — хоч яку-небудь — від цих чоловіків.

— Знаєте, дощу вже з тиждень не було, — завважив Ґрешем. — Ці сліди можуть бути давні.

— Але хто б тут у вікна дивився? — запитала вона.

— Можу набрати Брітту. Може, у неї тут хтось працював. Або хтось просто зазирнув у вікно, бо було цікаво?

— Цікаво? — перепитала Мора.

— У нас тут усі чули про те, що сталося з вашою сестрою в Бостоні. Комусь, може, й захотілося зазирнути до її будинку.

— Не розумію я такої хворобливої цікавості. Ніколи не розуміла.

— Рік каже, що ви патологоанатом, так? Тож вам, певно, доводиться мати справу з тим же, що й мені. Усі хочуть деталей. Ви не повірите, скільки народу питало мене про стрілянину. Вам не здається, що хтось із тих надокучливців цілком міг захотіти подивитися, що ж у будинку?

Мора недовірливо подивилася на нього. Тишу несподівано порушило тріщання рації з авто Ґрешема.

— Перепрошую, — сказав він і пішов до авто.

— Ну що ж, — сказала жінка. — Схоже, мені немає чого хвилюватися, так?

— Я серйозно ставлюся до вашої тривоги.

— Правда? — Вона подивилася на нього. — Зайдіть до будинку, Ріку. Хочу вам дещо показати.

Детектив пішов за нею до сходів на ґанку, увійшов усередину. Мора зачинила двері й показала на латунні замки.

— Ось що вам варто побачити.

Баллард насупився.

— Нічого собі.

— Це ще не все. Ходімо.

Вона провела його на кухню. Указала на блискучі ланцюжки та засуви на дверях чорного ходу.

— Усі нові. Їх мусила встановити Анна. Щось її налякало.

— Вона мала причини боятися. Стільки погроз. Вона не знала, коли Кассель може з’явитися тут.

Мора подивилася на детектива.

— Це тому ви приїхали, так? Дізнатися, чи він не приїжджав?

— Я показував його фото всьому містечку.

— І як?

— Поки ніхто його не згадав. Але це не значить, що його тут не було. — Він махнув рукою на замки. — Для мене це цілком логічно.

Жінка зітхнула й опустилася на стілець біля столу.

— Як наші життя могли так по-різному скластися? Тоді як я спускалася з паризького літака, вона… — Мора ковтнула сльози. — Що, якби на місці Анни в дитинстві опинилася я? Чи все склалося б так само? Може, це вона сиділа б зараз тут і говорила до вас.

— Ви різні люди, Моро. У вас може бути її обличчя, її голос. Але ви не Анна.

Вона підняла на нього очі.

— Розкажіть мені ще про сестру.

— Не знаю навіть, із чого почати.

— Із чого завгодно. З усього. Ви сказали, що я говорю, як вона.

Баллард кивнув.

— Так. Ті ж інтонації. Той же тембр.

— Ви так добре її пам’ятаєте?

— Анна була не з тих, кого легко забути, — сказав детектив.

Він подивився Морі просто в очі. Вони дивилися одне на одного навіть тоді, коли в будинку почулися важкі кроки. Тільки коли Ґрешем увалився на кухню, жінка розірвала цей зв’язок і розвернулася до шефа поліції.

— Докторе Айлс, — сказав той. — Можете зробити мені невелику послугу? Їдьмо зі мною, недалеко. Хочу вам дещо показати.

— Що саме?

— Диспетчер передав, що вони отримали дзвінок із будівництва далі дорогою. Їхній бульдозер викопав… ну, якісь кістки.

Мора спохмурніла.

— Людські?

— Це й треба визначити.

Мора поїхала з Ґрешемом на патрульному авто, Баллард на «Експлорері» рушив слідом за ними. Тут навряд чи було варто навіть сідати в автомобілі, бо вони просто звернули дорогою за ріг і побачили бульдозер на нещодавно розчищеній ділянці. У затінку біля пікапів стояли чотири будівельники в касках. Коли Мора, Ґрешем та Баллард вийшли з авто, один із будівельників рушив їм назустріч.

— Привіт, шефе.

— Привіт, Мітчу. Де вони?

— Там, біля бульдозера. Я помітив кістку й одразу вимкнув двигун. Тут колись була стара ферма. Мені тільки розкопати якесь родинне кладовище бракувало.

— Спочатку доктор Айлс подивиться, тоді вже буду кудись телефонувати. Не годиться викликати експертів аж із Огасти заради купи ведмежих кісток.

Мітч повів їх просікою. Розкопаний ґрунт являв собою смугу перешкод через виоране каміння та корені, за які вони постійно чіплялися. Морині туфлі-човники були створені не для таких походів, і байдуже, як обережно вона ступала складною територією, усе одно забруднила чорну замшу.

Ґрешем ляснув себе по щоці.

— Бісові мошки. От вже ж накинулися.

Просіку оточували густі зарості дерев; повітря було важке й нерухоме. Комахи вже відчули їхню присутність і роїлися навколо, прагнучи крові. Мора раділа, що зранку вирішила вдягнути довгі брюки — незахищені руки й обличчя вже перетворювалися на їдальні для комашви.

Поки вони дійшли до бульдозера, закоти її брюк уже стали брудними. Сонце поблискувало на битому склі. Старий трояндовий кущ лежав догори корінням, помираючи на спеці.

— Ось воно, — показав Мітч.

Навіть до того, як зігнутись, приглядаючись, Мора вже знала, що саме там покоїться. Вона нічого не торкалася, тільки присіла ближче, угрузнувши в перекопану землю. Щойно відкрита всім стихіям, бліда кістка просвічувала крізь кірку ґрунту. Жінка почула каркання над головою, підняла очі й побачила темні привиди ворон у гіллі. «Вони теж знають, що це таке».

— Що скажете? — спитав Ґрешем.

— Клубова кістка.

— Яка?

— Ось ця.

Мора показала на собі, там, де таз виступав під слаксами. Усе це раптово нагадало їй про те, що під шкірою, під м’язами, вона теж — не більше ніж скелет. Каркасна конструкція з дірчастого кальцію та фосфору, яка залишиться ще надовго після того, як згниє плоть.

— Людська, — сказала вона.

Усі замовкли. Єдиний звук серед цього яскравого червневого дня видавали ворони, що зібралися зграєю в деревах над ними, наче чорні плоди на гілках. Вони дивилися вниз на людей моторошно розумними очима, а каркання перетворилося на оглушливий хор. Тоді, наче за командою, птахи раптово замовкли.

— Що ви знаєте про це місце? — запитала Мора водія бульдозера. — Що тут було раніше?

— Тут були старі кам’яні стіни, —