Двійник - Тесс Геррітсен

— Але я зв’язаний конфіденційністю іншого клієнта.

— Біологічної матері.

— Ну, вона була моєю клієнткою. І віддала дітей за однієї умови: що її ім’я ніколи не буде розкрито.

— Це було сорок років тому. Вона могла й передумати.

— Я нічого про це не знаю. Не знаю, де вона. Не знаю навіть, чи вона досі жива.

— Це тому Анна вам телефонувала? Питала про матір?

Ван Ґейтс відкинувся на спинку крісла.

— Усиновлених часто цікавить їхнє походження. Дехто з них стає одержимий цією темою, тому вони починають полювати на документи. Укладають тисячі доларів і чимало зусиль у пошуки матерів, які не хочуть, щоб їх знаходили. А якщо їх і знаходять, це дуже нечасто має той казковий кінець, на який люди сподіваються. Вона теж цього шукала, детективе. Казкового кінця. Іноді їм краще просто забути про все й жити далі своїм життям.

Ріццолі подумала про своє дитинство, свою родину. Вона завжди знала, хто вона така. Достатньо було погляду на батьків та дідусів з бабусями, щоб побачити в їхніх обличчях свою кров. Вона була однією з них, аж до самої ДНК, і байдуже, наскільки родичі могли її бісити чи бентежити, вона знала, що вони всі рідні.

А от Мора Айлс ніколи не бачила себе в бабусиних очах. Чи йдучи вулицею, вона розглядала чужі обличчя в пошуках натяку на власні риси? Чи шукала знайомий вигин вуст чи схил носа? Ріццолі добре розуміла голод за знанням про своє походження. Бажання знати, що ти не окремий патичок, а гілка глибоко вкоріненого дерева.

Вона подивилася в очі Ван Ґейтсу.

— Хто справжня мати Анни Леоні?

Він тільки головою похитав.

— Ще раз вам скажу. Це не стосується вашого…

— Це мені вирішувати. Назвіть ім’я.

— Для чого? Щоб ви порушили спокійне життя жінки, яка, можливо, не хоче нагадувань про помилки своєї юності? Як це стосується вбивства?

Ріццолі схилилася ближче, поклала долоні на стіл. Агресивно втрутилася в його приватну власність. Милі солоденькі Бонні такого не роблять, а от дівчата-копи з Ревере цілком на це здатні.

— Можемо видати повістку на ваші документи, або ж я можу попросити ввічливо.

Мить вони просто дивилися одне на одного. Тоді юрист, капітулюючи, зітхнув.

— Гаразд, я не хочу більше через це проходити. Просто назву ім’я, домовились? Матір звали Амальтея Ленк. Їй було двадцять чотири, і їй дуже потрібні були гроші.

Ріццолі насупилася.

— Ви кажете, що їй заплатили за те, що вона віддала своїх дітей?

— Ну…

— Скільки?

— Солідну суму. Достатню, щоб почати життя спочатку.

— Скільки?

Ван Ґейтс кліпнув.

— Двадцять тисяч доларів кожне.

— За кожне немовля?

— Дві щасливі родини отримали дітей. Вона отримала гроші. Повірте, нині усиновителі платять значно більше. Ви знаєте, як зараз важко всиновити здорове біле немовля? Їх просто бракує. Питання попиту та пропозиції, от і все.

Ріццолі відсторонилася, нажахана тим, що жінка може продати своїх дітей за тверду й холодну готівку.

— Це все, що я вам можу сказати, — мовив юрист. — Якщо хочете дізнатися більше, то, може, вам, копам, варто обмінятися інформацією. Щоб не марнувати час.

Ця заява спантеличила Ріццолі. Тоді вона згадала слова, сказані Ван Ґейтсом трохи раніше: «Я не хочу більше через це проходити».

— Хто ще розпитував про цю жінку? — спитала вона.

— Ви всі поводитеся однаково. Приходите, погрожуєте зіпсувати мені життя, якщо я з вами не співпрацюватиму…

— То був інший коп?

— Так.

— Хто?

— Не пам’ятаю. То було кілька місяців тому, певно, я викинув його ім’я з голови.

— Для чого йому було це знати?

— Бо вона його намовила. Вони разом приходили.

— З ним приходила Анна Леоні?

— Він робив це для неї, робив їй послугу. — Ван Ґейтс пирхнув. — Копи нам усім мають робити послуги.

— Кажете, кілька місяців тому? Вони разом приходили до вас?

— Я саме це щойно сказав.

— І ви сказали їй ім’я матері?

— Так.

— То чому Анна Леоні телефонувала вам минулого тижня, якщо вже знала материне ім’я?

— Бо побачила якесь фото у «Бостон Ґлоуб». Жінку, дуже схожу на неї.

— Доктора Мору Айлс.

Він кивнув.

— Міс Леоні прямо мене запитала, і я їй відповів.

— Що саме?

— Що у неї була сестра.

13

Кістки змінювали все.

Мора збиралася того вечора повернутися додому, до Бостона. Натомість швидко забігла до котеджу, перебралася у джинси та футболку й приїхала на просіку вже на своєму авто. Подумала: «Ще трохи тут побуду й години до четвертої виїду». Але день котився до кінця, з Огасти приїхали криміналісти, а пошукові команди почали прочісувати територію за схемою, яку намалював Корсо, і Мора втратила лік часу. Вона зробила лише одну перерву — жадібно проковтнула сандвіч із куркою, принесений на майданчик волонтерами. На смак він був точнісінько як репелент, яким вона щедро оббризкала все обличчя, але Мора була така голодна, що радо вгризлася б і в суху скоринку. Утамувавши голод, вона знову натягнула рукавички, узяла лопатку й опустилася на землю поряд із доктором Сінгхом.

Четверта година прийшла й пішла.

Картонні коробки почали заповнюватися кістками. Ребра та поперекові хребці. Стегнові кістки та гомілки. Бульдозер насправді не сильно розкидав їх. Усі рештки жінки перебували в радіусі шести футів; чоловічі, захоплені в павутиння ожинових коренів, лежали ще тісніше. Жертв було тільки дві, однак на те, щоб їх розкопати, пішов увесь день. Захоплена розкопками, Мора не могла змусити себе піти — не тоді, як у кожній лопаті землі, яку вона просіювала, міг ховатися якийсь приз: ґудзик, або куля, або зуб. Ще під час навчання в Стенфордському університеті вона провела ціле літо, працюючи на археологічних розкопках у Баха. Температура тоді була далеко за тридцять, і єдиний затінок давав її крислатий капелюх, та вона працювала в найспекотніші години, керована лихоманкою шукачів скарбів, які завжди вірять, що наступна знахідка зовсім близько. Зараз, стоячи на колінах серед папороті, відмахуючись від мошви, вона відчувала цю ж лихоманку. Через неї вона копала весь день до вечора, коли на небо насунулися хмари і вдалині загуркотів грім.

Через неї й те тремтіння, яке огортало її від присутності Ріка Балларда.

Навіть просіваючи ґрунт, розбираючи коріння, вона