Двійник - Тесс Геррітсен

— Моя мати у в’язниці?

— Так.

Мора дивилася на нього й не могла змусити себе поставити очевидне наступне запитання, бо боялася почути відповідь. Але вона вже зробила перший крок цією дорогою і, хоча не знала, куди вона її заведе, повертатися було пізно.

— Що вона зробила? Чому вона за ґратами.

— Її ув’язнили довічно. За подвійне вбивство.

— Тому я й не хотів, щоб ви про це знали, — мовив Баллард. — Я бачив, як це вплинуло на Анну. Знати в чому винна її мати, знати, чия кров тече в її венах… Ніхто не хоче такого родоводу, не хоче мати в родині вбивцю. Звісно ж, вона не хотіла в це вірити. Вирішила, що це має бути помилка, що її мати може бути невинна. Але побачившись із нею…

— Чекайте. Анна бачила нашу матір?

— Так. Ми з нею поїхали разом до Фремінґема. До жіночої в’язниці. Це була ще одна помилка, бо цей візит ще більше спантеличив її щодо провини матері. Вона не могла прийняти того, що її мати — чудов…

Він зупинився.

«Чудовисько. Моя мати — чудовисько».

Злива вщухла, лишилось неголосне постукування крапель по даху. Хоча гроза минула, Мора досі чула її відгомін десь у напрямку моря. Але на кухні було дуже тихо. Вони сиділи за столом одне навпроти одного. Рік спостерігав за нею із тихою стурбованістю, наче боявся, що вона розіб’ється. «Він мене не знає, — подумала вона. — Я не Анна. Я не розвалюся. І мені не потрібен клятий хранитель».

— Розкажіть мені решту, — сказала Мора.

— Решту?

— Ви сказали, що Амальтею Ленк звинуватили в подвійному вбивстві. Коли це було?

— Близько п’яти років тому.

— Ким були жертви?

— Це нелегко розповідати. А вам нелегко буде чути.

— Поки ви мені сказали, що моя мати — вбивця. Здається, я непогано це сприймаю.

— Краще за Анну, — визнав Баллард.

— То скажіть мені, ким були жертви, і нічого не випускайте. Це те, чого я терпіти не можу, Ріку, — коли від мене приховують правду. Я була дружиною чоловіка, який надто багато від мене приховував. Саме тому наш шлюб закінчився. Я більше це не толеруватиму, ні від кого.

— Гаразд. — Він нахилився до неї, подивився у вічі. — Ви хочете подробиць, тоді я буду жорстоко відвертий. Бо подробиці жорстокі самі по собі. Жертвами стали дві сестри, Тереза та Ніккі Веллс, тридцять п’ять і двадцять вісім років, із Фітчбурга, штат Массачусетс. Вони застрягли край дороги, шину спустило. Був кінець листопада, несподівано розгулялася снігова буря. Вони, певно, думали, що їм пощастило, коли авто під’їхало до узбіччя, щоб їх підвезти. За два дні їхні тіла знайшли милях у тридцяти звідти, у вщент спаленій хижці. Через тиждень після того поліція Вірджинії зупинила Амальтею Ленк за порушення правил дорожнього руху. Виявилося, що номери на машині крадені. Тоді ззаду на бампері знайшли сліди крові. Коли копи обшукали автівку, в багажнику знайшли гаманці жертв і лом із відбитками Амальтеї. Пізніше дослідження виявило там ще й сліди крові. Крові Ніккі й Терези. Останні докази записала камера на заправці в Массачусетсі. Амальтея Ленк на записі набирає бензин у пластикову ємність. Бензин, за допомогою якого вона спалила тіла жертв.

Їхні погляди зустрілися.

— Ну от. Жорстока правда. Ви цього хотіли?

— Яка була причина їхньої смерті? — запитала Мора на диво спокійним, холодним голосом. — Ви сказали, що тіла спалили, але як саме було вбито тих жінок?

Баллард подивився на неї, наче не до кінця приймаючи її самовладання.

— Рентген решток показав, що в обох жінок були тріщини в черепах, імовірно, від цього ж таки лома. Молодшу сестру, Ніккі, так сильно вдарили, що кістки обличчя ввалилися всередину, лишивши сам тільки кратер. Таким жорстоким був цей злочин.

Мора замислилася про те, що він їй розповів. Про засніжену дорогу й двох безпорадних сестер. Коли біля них зупинилася жінка, вони мали причини довіряти цій добрій самаритянці, особливо старшого віку. Сивій. Жінки допомагають жінкам.

Вона підняла очі на Балларда.

— Ви сказали, що Анна не вірила в її вину.

— Я тільки сказав вам те, що вони говорили на суді. Про лом, відео з заправки. Украдені гаманці. Будь-які присяжні засудили б її.

— Це трапилося п’ять років тому. Скільки тоді було Амальтеї?

— Не пам’ятаю. За шістдесят.

— І вона змогла підкорити і вбити двох значно молодших жінок?

— Господи, ви робите те ж саме, що й Анна. Сумніваєтеся в очевидному.

— Бо очевидне не завжди буває правдою. Будь-яка повносправна людина буде відбиватися чи втече. Чому ж Тереза та Ніккі не втекли?

— Певно, були заскочені зненацька.

— Обидві? Чому хоч одна не втекла?

— Одна з них була не зовсім повносправна.

— Що ви хочете сказати?

— Молодша сестра, Ніккі. Вона була на дев’ятому місяці вагітності.

14

Метті Первіс не знала, день надворі чи ніч. У неї не було годинника, тож стежити за тим, як минають години чи дні, вона не могла. Це було найважче — не знати, скільки вона вже провела в цьому ящику. Скільки ударів серця, скільки подихів минуло наодинці зі страхом. Вона намагалася рахувати секунди, тоді хвилини, але здалася після всього лиш п’яти. То була марна вправа, навіть якщо й відвертала від відчаю.

Вона вже дослідила кожен квадратний дюйм своєї в’язниці. Не знайшла жодного слабкого місця, жодної щілини, яку можна було б розширити чи розкопати. Розстелила на підлозі ковдру, щоб тверді дошки стали трохи м’якшими. Навчилася користуватися пластиковим судном, не надто розхлюпуючи. Навіть у полоні в ящику життя стає рутиною. Поспати. Сьорбнути води. Помочитися. Стежити за часом їй насправді допомагав хіба що запас їжі. Скільки шоколадок вона з’їла, скільки лишилося.

У мішку лежав іще з десяток.

Метті поклала до рота шматочок шоколаду, однак жувати не стала — дозволила солодко розпливтися на язику. Вона завжди любила шоколад, ніколи не могла пройти повз кондитерську, не зупинившись, аби помилуватися трюфелями, які скидалися на темні самоцвіти в паперових гніздечках. Подумала про гірке какао й вишневу начинку в тартах, про те,