Нескінченне відлуння - Ірина Смоліч

сьогоднішнє прибирання. Мабуть, варто буде почати з передпокою, а вже потім переходити до кімнати, враховуючи, що ночувати у квартирі вона не збирається. Та раптом її погляд зупинився на темній чоловічій постаті на протилежному боці платформи. Це був той самий чоловік у чорному пальті, якого Симона сподівалася більше ніколи не побачити. Він дивився на неї з викликом, наче хотів сказати: «Я прийшов за тобою, дорогенька! Ну що, тепер тобі лячно?» Нижню частину його обличчя, як і раніше, затуляв високий комір, заважаючи зрозуміти, хто це — примара з минулого життя чи всього лише жалюгідна підробка.

«Цікаво, як довго це триватиме? Поки не трапиться нагода, щоб мене прикінчити? Ну ні! Більше ти мене не залякаєш, хто б ти не був! Тепер моя черга стати мисливцем, що вистежує звіра».

Симона зірвалася з місця і, проминувши скляні двері, помчала щодуху до платформи, де перебував чоловік у чорному пальті. Її не хвилювали наслідки — просто набридло виступати в ролі жертви, яка не здатна дати гідну відсіч нахабному покидьку. В її розпорядженні залишалися лічені секунди, оскільки до платформи якраз під'їхав черговий потяг. Але вона все ж таки встигла заскочити слідом за незнайомцем, після чого поїзд рушив і почав повільно набирати швидкість. Можна було вважати, що пів справи зроблено. Хоча... Симона сама поки не визначилася, чого хоче більше — порозумітися чи простежити за цим дивним суб'єктом. Може, якщо вона дізнається, де він мешкає, це допоможе їй розкрити його особу. Хай там як, дівчина не збиралася відступати попри здоровий глузд і настирливий внутрішній голос.

Потяг під'їхав до наступної станції, і Алек чи той, хто прикидався ним, покинувши вагон, попрямував до виходу разом з іншими пасажирами. Симона ні на крок від нього не відставала — вона забула про все на світі: і про те, що наражається на небезпеку, і про те, що пообіцяла Мартіну бути обережною. Яка вже тут обережність! Чоловік у чорному пальті полишив підземний тунель, завернув у бічний рукав і, дійшовши до сходів, швидко піднявся на поверхню. Здавалося, дівчину він не помічає, що її цілком влаштовувало. Вона теж збігла сходами нагору, проте через яскраве сонячне світло помітила свого опонента лише перед тим, як той зник за воротами недобудованого стадіону.

Симона перетнула дорогу, пройшла уздовж паркану до воріт на будівельний майданчик, оминула порожню будку охорони й опинилася на закритій території. Це місце виглядало так, як і всі будмайданчики світу: бетонні блоки, звалені купою, стара бетономішалка, гори сміття, битої цегли, пил і бруд під ногами. Хіба що дивувала відсутність людей, окрім темної постаті, що рухалась уздовж будівлі. Несподівано чоловік завмер, наче перед ним виросла невидима стіна, повернувся обличчям до споруди та швидко зник за непримітними металевими дверима.

Симона розгубилася. Перше, що спало їй на думку: «Якого дідька його туди понесло?» Може, він помітив стеження і таким чином намагається відірватися? Або ще гірше, заманює її всередину, щоб покінчити з нею раз і назавжди? Від цієї думки у дівчини тілом побігли мурахи. Вона стояла в нерішучості, не знаючи, як бути, хоча інтуїція підказувала якнайшвидше накивати п'ятами. А якщо це єдиний шанс дізнатися правду? Якщо вже завтра чоловік у чорному пальті захоче завдати шкоди її близьким? Хіба вона зможе собі це пробачити?

Симона витягла з сумочки перцевий балончик і поклала його до кишені. Рішення було прийнято остаточно.

«Напевно, це найдурніший вчинок, який я робила в житті», — подумала вона й обережно штовхнула двері.

Ті неприємно рипнули та впустили її всередину — одразу відчувся запах цементу і свіжого побілу. Симона побачила перед собою темний довгий коридор з високими стелями, який закінчувався тьмяною лампою аварійного виходу, що майже не давала світла. По обидва боки коридору тягнулися численні двері в невеликих заглибленнях, подекуди лежали банки з-під фарби, сміття та будівельний інвентар. Ймовірно, тут нещодавно відбувся ремонт, але як і ззовні — ні душі.

Симона зробила п'ять кроків уперед і завмерла на місці. Денне світло з дверного отвору надавало їй впевненості. І що тепер робити? Йти шукати свого переслідувача чи кинути цю шалену думку? Вона посмикала ручку найближчих дверей, але вони виявилися замкнені.

«Гаразд, перевірю ще декілька кімнат, і можна забиратися звідси, — подумала Симона. — Однаково це безглуздо. Я тільки марную час».

Вона переходила від дверей до дверей і в міру просування її страхи поступово зникали. У цьому місці зовсім не відчувалася небезпека. Звичайний коридор звичайної новобудови. Та раптом позаду пролунало пронизливе рипіння, після чого вхідні двері з гуркотом зачинилися, зануривши приміщення в непроглядну темряву. Симона зрозуміла, що сама загнала себе в пастку, яку їй майстерно підготував незнайомець.

«Ні, я не помру тут! Навіть не смій про це думати!»

Вона намацала рукою заглиблення і, пересунувшись до нього, притислася спиною до стіни. Дикий, майже тваринний жах заповнив кожну її клітинку, а стукіт власного серця здався похоронним набатом. В коридорі почулися кроки — той, хто перебував у приміщенні, неквапливо наближався. Симона опустилася на підлогу і дістала з кишені мобільний телефон. Прикривши долонею екран, вона спробувала набрати номер Мартіна. З першого разу нічого не вийшло, оскільки неслухняні пальці так тремтіли, що не влучали по кнопках. Нарешті їй це вдалося — залишалося покликати на допомогу. І тут в кількох кроках від себе Симона почула ту саму мелодію «Хеллоу, Доллі!» з телефону Мартіна і не повірила своїм вухам.

— Мартіне?! — покликала вона неголосно, все ще намагаючись знайти раціональне пояснення тому, що відбувається.

Наступної миті хтось дужий схопив її за шию та сильно труснув. Телефон випав з рук дівчини, відлетів убік і одразу вимкнувся. Коридор знову поринув у темряву, настала мертва тиша. І тільки уривчасте дихання незнайомця нагадувало про те, що, можливо, жити їй залишилося лічені хвилини. Однією рукою Симона вчепилася в руку нападника, а іншою — намацала в кишені перцевий