Нескінченне відлуння - Ірина Смоліч

Вона махнула на прощання рукою і вийшла за двері, де на неї чекав Мартін.

— Ну як вона? Ти щось дізналася? — відірвався він від стіни та зробив крок назустріч.

— На жаль, майже нічого, — дівчина підхопила Мартіна під руку і потягла до виходу, на свіже повітря. — Вона не бачила того, хто це скоїв. Судячи з усього, їй взагалі пощастило, що залишилася жива.

— Не переймайся, з твоєю подругою все буде добре. Згадай, що сказав доктор. Її життю нічого не загрожує.

— Але бачити її в такому стані — для мене справжнє випробування.

Вони вийшли з лікарні та сіли в машину. Симона почувалася виснаженою, їй хотілося, щоб сьогоднішній день нарешті скінчився. Несподівано Мартін протягнув руку до заднього сидіння і, діставши звідти квітковий горщик, вручив його дівчині.

— Ось, це тобі! — в горщику був брат-близнюк того самого страховиська, яке раніше стояло на її підвіконні та яке безжально зламали хулігани. — Я тут подумав, що було б непогано отримати тобі нового приятеля.

Від несподіванки Симона закліпала очима.

— Як це мило з твого боку, — вона обережно взяла в руки доволі важкий горщик і поставила собі на коліна. — Крапля в краплю схожа на мою квітку.

— Я і хотів, щоб вона нагадувала тобі твого улюбленця.

— Ти дуже уважний, — Симона схилилась до Мартіна і поцілувала його в щоку. — Я зараз розплачуся, чесне слово.

— Годі тобі. Я не зробив нічого особливого, — він у свою чергу обійняв її за плечі, бажаючи підбадьорити, та раптом у відділенні для рукавичок задзвонив мобільний.

Молоді люди обмінялися поглядами, і Мартін, відкривши бардачок, помацав всередині рукою. Там лежав телефон Симони, який вона загубила вранці на будівельному майданчику.

— Що він тут робить? — Симона витріщилась на свій телефон у той час, як неприємні думки знову полізли в голову.

— Гадки не маю, — Мартін тепер виглядав розгубленим і якимось ображеним, — я його туди не клав.

— А хто ж тоді?

— Може, дізнаєшся, якщо відповіси на дзвінок?

Симона неохоче піднесла слухавку до вуха.

— Алло...

Декілька секунд в телефоні панувала тиша. Нарешті почувся той самий шепіт, що і на будмайданчику зранку:

— Прийшов час дізнатися правду, Симоно. Адже ти цього хочеш, чи не так? — у слухавці пролунав сміх, який був схожий на шелест паперу. — Я ще зателефоную, а ти будь гарною дівчинкою та йди додому. Сама.

Симона відключила зв'язок і сховала мобільний у кишеню. Паніка накрила її крижаною хвилею, але вона не подала вигляду: перед нею постало нове завдання — спровадити Мартіна.

— Щось трапилося? — схвильовано подивився на неї чоловік. — Ти дуже бліда.

— Нічого не трапилося, звідки ти взяв?

— А хто це був?

— Я не зрозуміла. Поганий зв'язок, — відповіла Симона й одразу додала: — Слухай, я заночую сьогодні у себе, гаразд? Мені треба відпочити — я падаю від втоми.

— Як скажеш, — погодився Мартін, запускаючи двигун і рушаючи з місця.

Усю дорогу вони обидва мовчали, і тільки коли машина зупинилася біля будинку Симони, Мартін знову заговорив:

— Ти впевнена, що не хочеш поїхати до мене? Тим паче, після того, що сталося.

— Ти маєш на увазі подію з Діаною?

— Я маю на увазі цілу низку подій: і наїзд на Діану, і напад на тебе, і клятий телефон, який підкинули в автівку. Сподіваюся, ти не вважаєш, що я якось до цього причетний?

Симона на мить забарилася з відповіддю, і цього було достатньо, щоб щоки Мартіна спалахнули рум'янцем.

— Чи думаєш? Скажи відверто.

Симона продовжувала вперто мовчати; їй спало на думку, що, коли між ними виникне сварка, це змусить її приятеля поїхати без зайвих питань. Голос у телефоні дав чітко зрозуміти: вона має бути вдома сама. Інакше... Що інакше, їй думати не хотілося. Головне — за будь-яку ціну позбутися Мартіна, а як діяти далі, вона вирішить потім.

— Чому ти мовчиш? Скажи хоч щось.

— Я не знаю, що сказати, — здвигнула плечима Симона. Вона ненавиділа себе за те, що робить, але іншого виходу не бачила. — У мене в голові справжня каша. Я вже не можу збагнути, де правда, де брехня. В якийсь момент я перестала їх розрізняти. Тому мені й хочеться побути наодинці — я маю розібратися з усім цим самостійно.

— Ну що ж, ти пояснила все достатньо чітко. Тому не заважатиму, — обличчя Мартіна скам'яніло. — Ти знаєш, де мене знайти, якщо я раптом знадоблюся.

— Не гнівайся, але так буде краще для нас обох. Я піду, і ще раз дякую за квітку.

Симона відчинила дверцята і, притискаючи до себе горщик з рослиною, вийшла з машини. Їй хотілося кинутися назад, обійняти Мартіна та сказати, що вона пожартувала