Нескінченне відлуння - Ірина Смоліч
— Нічого ви не схожі, — пробурмотіла у відповідь Симона. — Алек, на відміну від тебе, не скоював злочинів.
— Це не злочини, це кара. А я — лише кат, що виконує вирок.
— Господи, про що ти говориш? Яка кара? Який вирок? Алек ні за що у світі не заподіяв би нам з Яном шкоду.
— Тут ти маєш рацію — він би не заподіяв. Він просто мовчки терпів вашу зраду! — несподівано зарепетував Нікі та, скочивши на ноги, почав нервово ходити по кімнаті.
Симону вразив цей спалах гніву: напевно, Нікі знав щось таке, чого не знала вона. Нарешті він заспокоївся і знову влаштувався на стільці. Тепер його обличчя виглядало блідим, мов у мерця.
— Але не поспішатимем, все по черзі, — він розстебнув пальто, запустив руку у внутрішню кишеню та дістав звідти коричневий зошит. — Ти знаєш, що це таке?
Симона заперечливо похитала головою.
— Це щоденник Алека, який нам повернули разом з його наплічником. Уявляєш? Брата не знайшли, а його наплічник — запросто. Все як у поганому кіно. Просто луснеш від сміху, — Нікі замовк, вивчаючи обличчя Симони, а потім продовжив: — Так от, коли мені виповнилося дванадцять, я натрапив на щоденник на горищі, де його сховали батьки. В ньому є і про тебе, і про Яна. Хочеш почитаю?
Симона промовчала, їй чомусь стало ніяково. Що такого міг написати Алек, що його брат вирішив піти на холоднокровне вбивство? Причому людей, яких він майже не знав, а лише бачив кілька разів ще в дитинстві. Так, вона розмовляла з Алеком перед сходженням на гору, але нічого особливого він не сказав, хоча і мав засмучений вигляд. Можливо, їм варто було поїхати, а не підійматися без нього, проте вона й гадки не мала, що за свою помилку їм з Яном через десять років доведеться заплатити власними життями.
Нікі розкрив зошит і почав читати:
— «Сьогодні я сказав своїм друзям, що пошкодив ногу. Не знаю, навіщо. Мабуть, остогидли ці ігри в альпіністів. Хочу, щоб Симона залишилася зі мною в таборі. Вона весь ранок перешіптувалася з Яном. Сподіваюся, вони не кинуть мене тут самого». А ось ще, написано трохи раніше: «Вчора я крадькома милувався Симоною. Яка ж вона гарна, коли усміхається! Ще трохи і я їй відкриюся. Хочу, щоб вона знала, як я її кохаю. Щоправда, біля неї постійно вештається Ян. Причепився до неї як реп'ях і шепоче щось на вушко. Ну нічого, коли вона дізнається про мої почуття, її ставлення до мене зміниться». І останній запис: «Вони все ж таки пішли та залишили мене в таборі! А раніше я бачив, як вони цілувалися. Моє серце розбите і втоптане у багно. Мій друг виявився негідником, а кохана дівчина — брехухою. Я вирішив, я піду слідом за ними! Я маю виказати їм все в обличчя. І нехай це змусить мене зізнатися, що я збрехав щодо хворої ноги, але тепер це не має значення. Головне, щоб вони зрозуміли, як боляче мені зробили...»
Нікі закрив зошит і сунув його назад у кишеню. Симона ж застигла на місці, намагаючись перетравити почуте. Виявляється, Алек був у неї закоханий. Але чому він ніколи їй не казав про свої почуття? Та й вона нічого такого не помічала. А якщо помічала, то не надавала значення, оскільки вважала хлопців просто друзями. Так, вони багато часу проводили разом і знали один про одного те, чого не знали навіть їхні батьки. Наприклад, що Ян зробив татуювання на плечі у вигляді птаха чи що хлопці іноді дозволяли собі викурити сигарету з травичкою. Але любов... Це зовсім інше. Хлопці, звичайно, жартували щодо інших дівчат, обговорюючи їхні принади або поведінку, але Симона уявити не могла, що хтось з них дивиться на неї закоханими очима.
— Ну, що скажеш? — витріщився на неї Нікі. — Погодься, доволі неприємно, коли твої таємниці вилазять назовні? Особливо такі інтимні.
— І що ти хочеш, щоб я відповіла? — Симона почувала себе так, наче хтось ударив її в сонячне сплетіння і їй нема чим дихати. — Так, ми винні, що залишили Алека на самоті, але ми ніколи з Яном не цілувалися, присягаюся. Я не розумію, навіщо Алек це вигадав.
Нікі знову підвівся зі стільця та став проходжуватися по кімнаті взад-вперед.
— Невже ти думаєш, що я тобі повірю? Ти просто брешеш, щоб виплутатися з неприємної ситуації. Ти саме така, якою тебе вважав мій брат — безсовісна брехуха, що готова на все, аби уникнути покарання.
— Я не намагаюся уникнути покарання, повір, я вже давно покарала себе сама. Не минало жодного дня, щоб я не згадувала про Алека і не шкодувала, що ми тоді його кинули.
Поки вона говорила, Нікі мов коршак у своєму чорному пальті кружляв по кімнаті. Волосся його розтріпалося, а обличчя стало червоним: вочевидь, емоції знову починали брати над ним гору. Коли Симона замовкла, він різко зупинився і, нахилившись до неї, підняв вказівний палець.
— Навіть ім'я його не смій вимовляти, чуєш? — зашипів він їй просто у вухо. — Ти поплатишся за все, що накоїла, як поплатився Ян. До речі, в тій лікарні, куди його привезли, абсолютно жахлива система охорони. Ніхто і не подумав мене зупинити, коли я попрямував до нього в палату, щоб ввести у крапельницю рицин, який роздобув Патрік, — Нікі відступив на крок і зухвало посміхнувся. — А ти знала, що цей побічний продукт виробництва рицинової олії дуже отруйний і швидко розкладається? Просто ідеальний засіб позбавитися людини, не викликаючи підозр.
